31 червня і Зоряний міст, який Україна ніяк не може знайти

Вы здесь

Ми увесь час чекаємо на диво. Найцікавіше, що в жодні дива не віримо. Ну, хіба що іноді можна попросити Діда Мороза «забрати цю помилку природи й поміняти на звичайну мандаринку». Іще на Івана Купала можна пошукати квітку папороті, точно знаючи, що в різьбленій темній зелені просто живуть світлячки. Куди вже із цим незвичайним днем?

Але, як собі хочете, а день 31 червня буває. І зовсім байдуже, хто його вигадав і звідки він узявся. Адже саме 31 червня можливо все. Неймовірним чином переплітаються світи. Час розтягується або стискається. Найскладніші проблеми вишиковуються в правильні лінії й перестають бути проблемами. Збувається найпотаємніше й найнеймовірніше. І головне — не загубитися, не втратити себе. І тоді можна ступити на Зоряний міст.

Казка? Та як сказати… Людство взагалі й кожна окрема людина вперто вірять у дива. Чомусь вірять. І не про кохання ж ідеться. Точніше, не тільки про нього. А про життя. Про щастя. Про надію й про довіру. Про подолання труднощів. Про справедливість. Про правду й неправду… Одним словом, Зоряний міст ні з чим не сплутаєш. І вже точно ніяк не помилишся. Але ці чарівні мости зникають і зникають, навіть якщо здається, що до них залишається тільки один помах руки. Ось він — просто зроби правильний крок і наберися мужності прийняти правильне рішення… Але ж не виходить ніяк. І окремих людей це стосується, і цілих країн, якщо хочете.

31 червня обов'язково настане. Зоряний міст розкинеться прямо під ногами. Ось воно — те, до чого прагли. Іноді ціною неймовірно високою. Іноді ціною життів.

Чому ж Україна, заплативши найвищу ціну, ніяк не знайде свій Зоряний міст? Не казковий, не знятий у старому фільмі, а справжній — реальний і міцний?

Відповіді прості, неоригінальні й зовсім банальні. А тому ще гіркіші. Зоряні мости, як і будь-які справжні перемоги (втім, як і все справжнє), не терплять брехні й облуди, які завжди вбивають і завжди заводять на манівці. Не туди, одним словом.

Що ж не так із Україною? Із нашою багатостраждальною країною, за яку віддають життя й вісімнадцятирічні безвусі хлопчиська, і сиві досвідчені бійці… Який же тут Зоряний міст, якщо до правди не достукаєшся? Якщо все тільки наполовину. Якщо все тільки «як би чогось не трапилось». І річ ж не в «диванних» стратегіях і стратегах. Річ же саме у правді. Точніше, у її відсутності…

Кажете, АТО у нас? А скільки може тривати антитерористична операція, нехай навіть найскладніша?

Кажете, із корупцією боремося? Чому ж ніяк не припиняються й навіть не зменшуються підкуп, розтління, продажність, розкладання, які, власне, корупцією і є? Але нам часто саме так зручніше — домовитися, «повирішувати», «розставити акценти»…

Кажете, дітей шкода? А ще пенсіонерів таких чи таких? А ще тих, хто «боровся за вашу й нашу свободу»? Та не шкода їх нікому! Поговорити про високе — це будь ласка. Можна навіть показовий виліт влаштувати. Або, наприклад, не менш показовий «розбір польотів»… Але якщо премія чиновника (люди, просто премія) більша за пенсійні виплати вчителя чи лікаря за двадцять (!) років, то про які жалість чи співчуття йдеться?

Які перемоги? І які Зоряні мости? Ви про що? Невже про Євробачення? То, кажуть, розтягли по кишенях стільки, що в кого хочеш подих перехопить. Але ж вийшло щось у стилі мало не всесвітньої перемоги. Невже про безвіз? Але там, подейкують, теж питання не всі закриті. Про пенсійну реформу? Про податки? Про вільний продаж сільськогосподарських земель? Невже про продаж лісу-кругляку чи про бурштин, який чомусь дедалі переконливіше набуває кривавого відтінку? Може, про тарифи на комуналку? Про вступ до вишу?

Які вже тут Зоряні мости? Скоріше, зоряні війни не на життя, а на смерть…

Та й у звичайному житті не краще виходить. Пообіцяти й забути? Взагалі не питання, якщо так зручно. Прорахувати вигоду (пробачте, переваги) від спілкування. Не помітити прохання, коли воно раптом незручним виявилося… Жити не з тим, із ким хочеться. Говорити не те, про що думається… Згадуйте, добродії, не соромтеся — у кожного набереться чималий список. Але ось тільки 31 червня з такими списками діла не має. Як і зі списками взагалі.

Просто треба дуже захотіти й дуже вірити. Просто треба залишатися собою — завжди й у всьому. Просто треба твердо знати, що честь і справедливість не можуть бути розмінними монетами, навіть якщо відлиті із золота найвищої проби. І країни це стосується, і кожного з нас. Найголовніше — не пропустити, не загубити й ні з чим не переплутати день 31 червня, який для когось може так жодного разу й не настати.

Катерина Кравченко