Про Україну, українську мову, Угорщину і закарпатський сепаратизм

Вы здесь

Колись у далекі-далекі, дуже далекі вісімдесяті роки минулого століття, а якщо бути вже зовсім точним, то у 1981 році, познайомилася з чудовим хлопцем із Закарпаття, який приїхав до Києва опановувати ази прекрасної професії із загадковою назвою «альфрейник». Хлопчину звали Василь, хоча, як виявилося майже відразу після знайомства, що в родині його називали незвичним для жителя центральної України іменем Лаци (якби хлопець під час знайомства так назвався, то ніхто б навіть не здогадався, що він Василь). Звичайно, нам підліткам, які за радянських часів не так вже й багато мандрували навіть Україною, це здалося незвичним, веселим і вельми екзотичним. У зросійщеному Києві насправді нікого не турбувало, що українець із Закарпаття майже не знав української мови (тобто вважав, що знає достатньо, адже вчився в українській школі), зате вільно володів угорською і досить непогано, хоч і з жахливим угорським акцентом, говорив російською. До речі, уже за декілька тижнів з’ясувалося, що велике місто краще ставилося до українців, які не володіють ані українською, ані російською мовою, але намагаються розмовляти російською, ніж до тих, хто від народження був україномовним і намагався спілкуватися українською. Куди б ти не потрапив, практично всюди тебе змушували переходити з української на російську мову, бо предмети в навчальному закладі викладалися виключно російською мовою, спілкування з педагогами під час перерв також відбувалося російською, та, власне, на той час у Києві майже всюди чулася виключно російська мова.

На щастя, у літературному середовищі, куди ми з сестрою іноді потрапляли, заглядаючи до мами в редакцію україномовного видання чи у Спілку письменників, членом якої вона була, зазвичай звучала українська мова, доводячи, що ми все ж таки знаходимося в Україні. Але поза цим творчим світом у столиці України краще почувалися люди, які або зовсім не знали мову країни, у якій народилися, або робили вигляд, що геть забували  її відразу ж, як виходили з автобуса чи потяга.

Таке ставлення до української мови трохи дивувало п’ятнадцятилітнього підлітка, яким була я у ті часи, але не викликало ніякого внутрішнього протесту, адже вдома всі розмовляли українською, та й мама, яка щодень була занурена в україномовне інтелігентне середовище, не дуже переймалася всеохватним зросійщенням України, яке прогресувало зі швидкістю світла. Для неї, щоденно зануреної у творчу письменницьку атмосферу, Україна залишалася в більшій мірі українізованою, аніж для звичайного громадянина, який з ранку до ночі був змушений знаходитися в російськомовному оточенні.

Але повернемося до хлопця із Закарпаття, який, хоч і був українцем, але українську мову знав поганенько, бо місцева говірка була, скоріше, угорською мовою з незначним вкрапленням українських слів. До чого я все це веду і який зв'язок воно має із сучасним сепаратизмом на Закарпатті? Усе дуже просто. Сьогодні багато хто звинувачує владу вже самостійної України в тому, що всі роки після отримання незалежності занадто мало уваги приділялося просуванню української культури й освіти на Закарпатті, але насправді такий занепад українства в цій частині нашої держави – лише продовження радянської антиукраїнської політики.

За радянських часів після приєднання Закарпаття до України влада УРСР не вбачала необхідності у справжній українізації цього регіону. Абсолютно зрозуміло, що, відсунувши українську мову як другорядну й необов’язкову для глибокого вивчення в тій частині України, де рідна мова й так була довгі роки пригнічена, радянській системі було значно простіше пропагувати мову російську. У тому ж таки Закарпатті українська мова довгі роки заборонялася для повного розчинення українців в угорському чи у румунському середовищі, тож після приєднання до Радянського Союзу новим загарбникам було вигідно не відроджувати українство, а залишити все як є, щоб було простіше проводити русифікацію. У кожній республіці СРСР проводилася активна пропаганда «русского яыка» як міжнародної мови спілкування. Саме через це, приїхавши в Київ, хлопець із Закарпаття, який навчався в українській школі, був упевнений, що Угорщина вічно панувала на Закарпатті, що Росія – правонаслідувач Угорщини, а Україна лише частина Росії.

Значно пізніше, коли через 25 років після навчання (задовго до анексії Криму РФ і окупації частини Донбасу) ми з цим хлопцем зустрілися, стало зрозуміло, що його погляди на Закарпаття як на частину Угорщини стали ще стійкішими. І це не дивно, адже після набуття Україною незалежності до проугорських настроїв, які були притлумлені за радянських часів загрозою ув’язнення, додалися прямі заклики до відділення Закарпаття від нашої держави й до приєднання області до Угорщини.

Чомусь сучасні мешканці Закарпаття, яке в різні часи своєї історії переходило від однієї держави до іншої, а зараз межує з декількома країнами, а не лише з Угорщиною й Румунією, твердо впевнені, що саме Угорщина є для них найбажанішим вибором. На жаль, сучасні закарпатські українці, які впродовж понад десяти століть намагалися не розчинитися в інших націях, сьогодні вже майже втратили свою ідентичність, і якщо ще й не забули, хто вони, то лише завдяки своїй релігійності й відданості православній церкві.

Також читайте: Демократичні цінності знецінюються, натомість — стурбованість і занепокоєння

Я навмисно не торкалася питань великої політики, бо хочеться показати, що формування сепаратистських поглядів у свідомості багатьох мешканців Закарпаття, причому не лише угорців, словаків, чи румунів, але й етнічних українців, фактично відбувалося на побутовому рівні. Хоча, якщо говорити правильніше, то йдеться не про сепаратизм, а про анексіонізм (пропаганда приєднання до іншої держави). Довгі роки навмисного применшення ролі України для Закарпаття, а також жорстка пропаганда проугорських поглядів, яку наша держава занадто довго залишала поза увагою, реагуючи лише на агресивні сепаратиські заклики, сьогодні дали рясний урожай. Сьогодні можна однозначно сказати, що засилля різноманітних угорських культурних центрів, угорських шкіл (більшість із яких започаткувалися саме Угорщиною), активна пропаганда політичних угорських партій, роздача паспортів, які вже довгі роки Угорщина щедро дарує українцям Закарпаття, а також активна підтримка всіх цих антиукраїнських по своїй суті дій російськими грошима може призвести до вибуху неконтрольованої ситуації в регіоні.

Усе, що сьогодні відбувається на східних теренах України, може повторитися з подачі угорського керівництва на південному заході. Таких людей, як Василь, які нібито українці, але виплекані на угорських міфах про те, що Закарпаття – віковічна частина Угорщини, досить багато, отже загроза відкритих проявів сепаратизму висока, тим більше, що антиукраїнські настрої у цій області постійно підігріваються. 

І на останок все таки скажу декілька слів про політику. Думаю, що Україні не варто прислухатися до рекомендацій Парламентської Асамблеї Європи, які були прийняті 12 жовтня щодо 7 статті Закону України «Про освіту». Більше того, якщо Венеційська комісія з якогось дива вирішить, що ця стаття чимось порушує права нацменшин, то і на її висновки не потрібно зважати, адже, насправді, саме через освіту й культуру можна українізувати не лише Закарпаття, але й інші частини України, які досі відмовлялися від повноцінного вивчення української мови. А як відомо, саме мова є визначним чинником державності, бо де зникає мова, там зникає й держава.

Анастасія Михальченко

Інші статті автора:

Чому емоції Ірини Луценко – погано, а димова шашка Юрія Левченка в сесійній залі – добре?

Юрист – це служитель закону чи слуга Золотого Теляти?

Результати виборів у Німеччині: чи довго чекати, коли до влади прийдуть нацисти?

Професія «учитель» – чи повернеться колись повага до освітян?

Чому на українському телебаченні негативних новин більше ніж позитивних?