Медична реформа: Казус Лінчевського, або Помруть усі!

Вы здесь

Історія із заступником міністра Олександром Лінчевським сталася доволі давно, майже місяць тому. Тож може здатися, що гостроту ці події вже втратили й обговорювати тут нічого. Насправді ж ідеться про ставлення лікарів до хворих — а це гостроти не втрачає ніколи.

Нагадаю, що скандальна ситуація була спричинена фразою Олександра Лінчевського «Це рак! Вони всі помруть». Але ці слова з’явилися в мережі лише 1 червня після оприлюднення неповної стенограми засідання парламентського комітету. Причому до того оприлюднення доклала рук, як кажуть, голова парламентського комітету з питань охорони здоров'я Ольга Богомолець.

Звісно, безсмертя буває тільки в казках, тож навряд чи на це хтось сподівається. Звісно, ні для кого не є таємницею дещо цинічне ставлення до смерті усіх лікарів, а надто хірургів. А Олександр Лінчевський — торакальний хірург і оперує грудну клітку, у тому числі рак легень. То таки ж знає, про що говорить.

Врешті з’ясувалося, що слова таки справді вихоплені з контексту. Але слово не горобець — вробить так, що й не відмиєшся. Можна, звісно, припустити, що атака на Лінчевського була насправді спрямована на пані міністерку Супрун (чи то пак в.о. міністерки), яку в Україні люблять і шанують дуже помірно, особливо враховуючи влаштовані легким порухом руки руїни системи охорони здоров’я, яка й так ледве трималася й потребувала не реформування, а підтримки й модернізації (принаймні, на початках). Але ж американська фея має час і має здоров’я, а ще має підтримку влади і, здається, повний карт-бланш… Та зараз не про те.

Отож Лінчевський «вибачився за емоційні вислови, неприпустимо невдало використані під час його доповіді для опису проблеми, що зачіпає надто чутливі питання для пацієнтів».

І ось тут про чутливі питання багатьох пацієнтів, про які й про яких ніхто не висловлюється навіть невдало, наче їх немає взагалі.

Зверніть увагу: про яких саме пацієнтів можна бодай щось почути в інформаційному просторі? Навіть якщо «вони однак помруть». Це хворі, яких збиралися відправляти на лікування за кордон, це хворі на ВІЛ/СНІД, це хворі діти, якими опікуються то якісь фонди, то якісь телеканали, збираючи гроші на лікування… Галас навколо поранених на фронті бійців уже якось притишився — інформаційні приводи швидко втрачають новизну. Галасу довкола інвалідів, чи то людей із інвалідністю, чи то людей із особливими потребами, чи то людей із обмеженими можливостями — кажіть, як хочете — практично ніколи не чутно. Винятком можна вважати запрошення на, здається, каву, яке одержав від Марини Порошенко зовсім випадковий інвалід із, здається, ДЦП. Навіть влаштували щось на кшалт флешмобу «Запроси друга на пиво/каву/ обід/вечерю» чи щось таке. Та вік будь-якого флешмобу недовгий — поки ЗМІ не знайде щось інше. А чогось іншого вистачає, тож про інвалідів вкотре дуже швидко забули.

І ось же що цікаво. Інвалідами у нас воліють вважати людей, які не мають рук чи ніг, або очей, або мають ще якесь добре помітне каліцтво. А людей, які й при руках, і при ногах, інвалідами широкий загал не вважає і навіть не помічає, що вчорашні друзі чи приятелі кудись зникли. А захворювань, які стають причиною незворотної інвалідності, таки ж багатенько. І це не тільки онкологія. Це, наприклад, анкілозуючий спондилоартрит (хвороба Бехтерєва), який найчастіше вражає молодих чоловіків працездатного й репродуктивного віку (частенько ровів у двадцять). Прогноз захворювання тільки негативний, тобто покращень практично не буде. Про розсіяний склероз теж чули не всі. Тут ситуація трохи інша — більше хворіють жінки, причому теж працездатного й репродуктивного віку. А інші демієлінізуючі захворювання? А серцево-судинні захворювання? А захворювання опорно-рухового апарату? А захворювання нервової системи, починаючи із мозку (головного чи спинного)? А захворювання внутрішніх органів?

…Скажемо чесно, Конституція України гарантує право на працю осіб із інвалідністю. Також Україна ратифікувала низку міжнародних актів, що мають запобігати дискримінації осіб у сфері праці, зокрема, Конвенції МОП № 159 «Про професійну реабілітацію інвалідів», № 173 «Про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця»; Декларації ООН «Про права розумово відсталих осіб», «Про права інвалідів», «Про стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів», Конвенцію про права інвалідів та інші.

Ну, ось і гарантують. І що? Ну, ось і ратифікують. Навіть накази, а то й закони видають і підписують на всіх рівнях. Але ані закони, ані накази не виконуються! Роботу людина з інвалідністю знайти не може. А як може, то або неофіційну, або з коментарем «у тебе однак іншого виходу немає» і з відповідно зменшеною зарплатнею. Не всі, звичайно, працедавці такі — інакші теж є. Але ж їх обмаль, і погоди на ринку праці вони, на жаль, не роблять. Особливо, якщо погода ота людей із обмеженими можливостями стосується. Хоча цивілізований світ говорить про особливі потреби…

Оформити будь-який папірець неможливо. А як, якщо людина не ходить? Може, чиновники прийдуть, щоб вирішити бодай якісь питання? То навіть за гроші не йдуть. Але ж людей, які потребують допомоги, дуже багато. Лише на початок 2017 року, за інформацією Державної служби статистики України, «кількість осіб з інвалідністю в Україні становить 2 603 319, із них I групи – 240 591, II групи – 900 478, III групи – 1 306 151, крім цього діти з інвалідністю до 18 років становлять 156 099 осіб». І за півтора роки цих людей не поменшало. Про ретельність підрахунків і говорити годі. Хіба хтось враховує найглибших інвалідів, які лежать після інсульту й не мають шансів бодай колись не те що піднятися, а хоч ковтнути водички самостійно? Але ніякої інвалідності їм не світить, бо ж аби хто тільки міг уявити, скільки паперів і біганини треба, щоб документ отримати!..

А тепер іще одна цікавинка. Навіть якщо я маю цілком офіційну групу інвалідності, причому другу, причому за невиліковним аутоімунним захворюванням,  і  доволі регулярно відвідую лікаря, то це зовсім не означає, що система про мене пам’ятає і якось поспішає мені допомогти. Є Центр РС, є якісь пацієнтські організації, але мене немає, хоч і довідочки виписували, і призначення робили. Але такого пацієнта нема! І питати бодай щось про державну програму лікування РС навіть якось смішно. Хворі є. Програма є. Гроші на програму, здається, виділяються й розподіляються. Але все якось віртуально й для людського ока непомітно.

Наказ від 18 січня 2018 року неважко знайти в мережі — «Наказ МОЗ України від 18.01.2018 № 96 «Про Розподіл лікарських засобів для лікування хворих на розсіяний склероз, закуплених за кошти Державного бюджету України на 2017 рік». Загальна вартість реалізації цього наказу — 20 014 695,40 грн. Із планом розподілу коштів можна познайомитися в документі за адресою http://moz.gov.ua/uploads/0/3512-dn_20180118_96_dod.pdf. Але річ у тому, що ані кошти, ані ліки ніхто не бачив — ані лікарі, ані хворі. Не знаю чому, але чомусь здається, що така ситуація і з іншими хворобами і програмами їх лікування, якщо передбачається державне фінансування. Та й то, якщо дослухатися до Олександра Лінчевського, а він же державний чиновник, то «вони всі помруть». А ліки збіса дорогі. То, може, краще зекономити?

І таки ж помруть, хоча могли б іще й працювати. Ходити-бігати не можуть, а працювати можуть — бухгалтерами, редакторами, перекладачами, дизайнерами і ким завгодно, якщо роботу можна виконувати вдома. Держава й тут піклується, хоч до болячок прикладай. Усі роботодавці зобов’язані брати на роботу працівників-інвалідів. Насправді чхати вони, роботодавці тобто, хотіли на закони й на підзаконні акти — і здоровим роботи немає, то куди вже каліці пертися?

Ну, і про угоди з сімейними лікарями трохи сказати можна. Якщо інваліду потрібен не терапевт, а невропатолог, чи ендокринолог, чи гастроентеролог, чи хірург, чи отоларинголог, бо саме такий лікар має контролювати перебіг захворювання, то чому не можна підписувати папери прямо з ним? А якщо сімейний терапевт обов’язковий, то чому інваліди, тобто люди з особливими потребами, не стали ще однією групою з підвищеним коефіцієнтом? МОЗ на чолі з рушієм медичної реформи пані Супрун сподіваються, що й ці вимруть?

…Історія з Олександром Лінчевським не здається випадковою — це ставлення до хворого запропонованої нової моделі медичного забезпечення. Вони помруть, то чого витрачати сили й кошти? Вони помруть, то нехай діти й онуки самостійно борються за життя лежачих хворих після дуже важкого інсульту — навіть інвалідність ніхто не оформить, навіть патронажну сестру не прикріплять. Вони помруть, то для чого двадцятирічному хлопцю з анкілозуючим спондилоартритом давати довічну групу інвалідності — нехай ще перед смертю помучається, щорічно збираючи документи на МСЕК. Вони помруть, то для чого давати безкоштовні ліки, передбачені державною програмою лікування розсіяного склерозу? І так далі, і ще багато-багато разів — тільки «офіційних» інвалідів в Україні майже три мільйони… І всі вони таки ж помруть. Помруть, знаючи, що нікому в цій державі не цікаві й не потрібні.

І нехай Олександр Лінчевський і справді просто невдало висловився, а слова вихоплені з контексту, але ж наскільки точно передане ставлення всієї системи до всіх людей з особливими потребами, або ж до людей із інвалідністю, або ж до інвалідів, а якщо зовсім просто — то до незручних і докучливих калік, які однак помруть. Якщо, звісно, держава не змінить своє до них ставлення.

Тільки ж і чиновники вічно жити не будуть. Вони теж помруть. Так само залишаючи по собі тільки пам’ять. Але яку?

Вас може зацікавити

Медична реформа: Чи справдяться очікування платників податків

Медична реформа: Листки непрацездатності відтепер не продаватимуться

Медична реформа: Куди мають подітися люди з інвалідністю?

Медична реформа: Чи справді доктор Хаус вчитиме українських лікарів

Медична реформа: Чи так уже й просто обрати сімейного лікаря