Звідки в школі беруться «не наші» діти, або Кругообіг освіти в сучасній Україні

Вы здесь

Здається, що важкі часи, які настали в Україні, висувають суспільству таку силу-силенну викликів, що доводиться ділити їх на першочергові й будь-які інші. Війна. Щоденні втрати. Чорне горе матерів і дітей. Анексовані й захоплені території. Ворожі чоботи, які стоптують наші поля й знищують нашу землю. Мільйони біженців, яких називають «переміщеними особами». Стурбованість і занепокоєння міжнародної спільноти. Дипломатичні зусиля. Відбудова ЗСУ. Неймовірна корупція на всіх рівнях влади… Невже саме тут і саме в цьому переліку має бути ще й освіта? Із велелюдним шкільним галасом, із гачечками й паличками, із теоремами, формулами й метафорами чи складними синтаксичними конструкціями?

Але річ в тому, що будь-які процеси, що відбуваються в кожній країні, і не тільки в нашій, а навіть у найуспішнішій, починаються саме звідти – з дитинства, із перших слів і з перших літер. Освіта, і саме вона, дозволяє дитині, а потім і людині осягнути, хто вона є і яке місце в широкому світі й навіть у Всесвіті належить саме їй. Чи ти просто одірваний листочок, чи ти сіль землі і її підґрунтя?

Слава Богу, Україна не відкладала рефрмування освіти на далекі котові гори й вирішила щось діяти. Питання залишається тільки в тому, наскільки точно й правильно обрані тактика й стратегія таких рухів.

Найперше, що помітили всі учасники освітнього процесу, — це перехід на дванадцятибальну систему оцінювання. Хто поставився позитивно, хто – негативно, а хтось і практично ніяк, бо ж проти лому нема прийому. Затим перейшли на зовнішнє незалежне оцінювання: цебто підсумкові оцінки заради більшої об’єктивності тепер мають виставляти незалежні комісії. І вже не один рік виставляють. Соціологія показує, що немало українців поставилися до цієї новації цілком схвально. Але ж є і дьоготь й цій медовій ложечці. Якщо ЗНО відбувається в так званих опорних школах, то їхати туди доводиться годинами (зранку й практично не поснідавши). Хто в школі працював, той знає, що результат такої перевірки (а маємо справу з підлітками) буде не те що не «чистий», а часом навіть і не приблизний. Тож соціальна справедливість тут може десь і заблукати.

Важливо й те, що дедалі більше випускників, які тепер стають і абітурієнтами-вступниками, із тестовими завданнями просто не справляються. Іще цьогорічне ЗНО не добігло кінця, а вже є цілком офіційні дані, що 7,5% випускників не змогли подолати іспит (ЗНО тобто) з української мови й літератури. І на цей раз усе – жодних вступів, жодних вишів. Якось навіть незручно нагадувати, що минулоріч до педагогічних вишів могли бех жодних проблем і питань потрапити вчорашні випускники, які мали практично «двійку» з основного предмета. Уявімо на хвилину, що фізику чи математику викладатиме хронічний нездара. Оце вам і освіта буде.

Звісно, можна згадати про невисокий рівень матеріального оснащення шкіл, про мізені заробітні плати, які на фоні премій, хоча б очільниці НАЗК, мають вигляд відвертого знущання. Можна згадати й про обіцянки цей мізер якось трохи збільшити… Але ж річ не в тому. Річ у тому, що підлітки, вступаючи до педагогічних вишів, і близько не планують ставати вчителями. Менеджери, журналісти, бізнесмени, навіть продавці чи будівельники — але ж не вчителі. То для чого витрачаються кошти на їхню освіту? Куди поділися професійна орієнтація й професійний відбір? Куди поділася професійно-технічна освіта? Одні університети кругом! Які, до речі, дуже вже нечасто відповідають і духові й букві цього слова.

Але систему рятувати треба. Поїхали світами, бо ж пророків, звісно, шукають десь подалі від рідних пенатів. Подивилися. Навчилися. Тут червоні ручки забрали, там килимки постелили, десь домашніх завдань і оцінок не буде… Одне слово – вперед рухаємося.

Ось тільки два питання є. Нагальні питання.

Перше. МОН на чолі з Лілією Гриневич пропонує у вступній кампанії 2017 року застосувати так званий регіональний коефіцієнт — уже в нинішньому році конкурсний бал вступника (куди підсумовуються бали за ЗНО, атестат та підготовчі курси) буде множитися на гарненьку купку коефіцієнтів: регіонального (РК), галузевого (ОК), сільського (СК) та першочергового (ПОК).

Як ідея? Прекрасна? А як же права кожного на рівний доступ до знань? А як же впевнена й наполеглива стимуляція неякісної освіти?

Звісно, мета поставлена висока й правильна. Міністр освіти Лілія Гриневич у коментарях повідомила, що «відомство хоче збалансувати кількість вступників у всіх регіонах України». Ось тільки за чий рахунок? І за рахунок яких таких особистих здобутків? Репетиторство заборонимо – це зрозуміло. Коефіцієнти введемо — щось же й дозволяти треба!

Друге питання. Спробую без зайвих емоцій. Тепер, як добре вже всім відомо, діточки мають скласти іспит перед вступом до школи. Ось оцінки в першому класі скасували, а іспити залишаються. Рахувати треба на всі боки, логічні задачі розбирати, пробиратися через незнання вчителькою елементарних українских слів, які дитина знає з пелюшок… Але найголовніше – дитина, записуючись до першого класу, вже має читати! То що б ви думали? Читає! І прочитати доводиться ось таке — на заяві написано вчительською рукою «Не наша». Ось так — просто й невибагливо. Не наша дитина! А чия тоді? Кажете, заборонили оцінки? А про «ненашість» якось забулося? Нехай навіть частина негативу якось колись зітреться з дитячої пам’яті. Але ж не вся. І йтиме людина в майбутнє з глибинним відчуттям, що вона «не наша». На рівні підсвідомості, сформованої ще до школи командою реформаторів освіти…

На жаль, таких випадків вистачає, тож і обмежуватися якимись прізвищами не дуже випадає. Бо окремі недоречності перетворилися на тенденцію… То чи мало сенс забороняти червоні олівці, щоб не травмувати дитячу нервову систему? Напишіть просто «Не наші» — олівці одразу ж і здимлять.

А саме ж оцим «ненашим» країну відбудовувати, на ноги її міцненько ставити, корупцію остаточно долати, захищати, розвивати, у світи виводити… То робити це матимуть ті місцеві малюки, кому в шість років вже поставили позначку чужинця?

Кругообіг освіти в Україні — він такий, безжалісний, і часто навіть бездумний. На страшний сон перетворюється вступ не тільки до вишу з додатковими коефіцієнтами (агов, адвокати й правозахисники! Це, випадково, не ваша парафія?), але й до першого класу…

А що ж поробиш, як дитина чуженька? Прізвище, скажімо, не те. Чи королівство малувате — розгулятися ніде…

І все таки, звідки в цілком сучасній і орієнтованій на європейські традції школі беруться «не наші» діти?

Катерина Кравченко