Куди цілить рушниця Гемінґвея?

Вы здесь

Україна в своїй історії має вражаючі приклади жертовності. Яскравий приклад – події п'ятирічної давності на Майдані. Втім, зараз, у вкрай складний для країни час, важливо, щоб суспільство змогло перебудуватися, аби вийти з самогубче піке. Відомий український письменник Любко Дереш на сайті "Апострофа" в щотижневій рубриці розповів про необхідність щоденних "маленьких виборів" для кожного українця, аби врятувати Україну.

Розказують, що мама Гемінґвея, будучи фанатичною католичкою, ненавиділа спосіб життя власного сина настільки, що в певний момент відмовилась його бачити. На один із днів народження письменника вона надіслала йому торт, а разом з ним – рушницю, з якої застрілився батько. Іншого разу вона написала йому листа, де розповідала, скількома речами їй довелось пожертвувати заради його щастя. Очевидно, за дорослі роки Гемінґвея на вклади його матері набігли проценти і вона вказала у листі, як він би мав, на її думку, сплатити їй свою "позику любові" — підкресливши, що найперше він мав би прийняти як спасителя Ісуса Христа і виконати свій обов’язок перед Ним. Чим закінчилися спроби матері зробити з сина віруючого, ми, на жаль, всі знаємо.

По відношенню до цінностей, які ми сповідуємо, загалом можна говорити про дві переважаючі динаміки в суспільстві. Перша — це соціальна, зовнішня динаміка. Вона реактивна, часто біологічна і рефлекторна, народжена з емоцій дефіциту: страху, відчаю, пригніченості, ревнощів тощо. В силу своєї неповноти ця динаміка вимагає постійного утвердження, доведення нашої правоти іншим — адже ми, не будучи достатньо переконані у власній правоті, не почуваючи себе в безпеці з власними переконаннями, вимагаємо від світу, аби він визнав нас і повністю підтвердив: так, дійсність саме така. Саме така зовнішня динаміка породжує запеклих фанатиків, войовничих атеїстів та інших небезпечних елементів. Однак, що навіть більш страшно, саме зовнішня динаміка перетворює людей на натовп. Гемінґвей, звісно, в жодному разі не хотів і не міг стати одиницею натовпу.

Друга динаміка — внутрішня. Вона ціннісна і проактивна. Вона зрощена з глибокими шарами особистості — там, де вже немає страху і боротьби за місце під сонцем, а є свобода усвідомленого вибору. Вона завжди індивідуальна і базується на здатності людини долати вплив зовнішнього середовища. Внутрішня динаміка може бути названа з певною обережністю духовною, хоча при цьому не означає релігійності і не завжди з нею співпадає (але й не заперечує її). Внутрішня динаміка — це внутрішній спротив людині нав’язуваним їй обставинам, її здатність ставити на перше місце цінності, а не зовнішні фактори.

Коли уже згаданий Ернест Гемінґвей писав: «Людину можна знищити, але не можна перемогти» — він апелював саме до внутрішньої динаміки. Люди внутрішньої динаміки тримають на плечах небо. Це ті «шляхетні мужі» (і «жони»), котрих прославляє древньокитайська «Книга пісень». Саме внутрішня динаміка окремих людей чи мікрогромад породжує у суспільстві любов і тепло, відновлює довіру, тоді як зовнішня, соціальна динаміка є лише «перетасовуванням» очікувань, надій, ілюзій та розчарувань і породжує, в результаті, лише фрустрацію.

Люди внутрішньої динаміки — це призабуті вже «воїни світла», котрих подарував Україні Майдан. Це люди доброї волі, котрі можуть взяти на себе ініціативу для практичного втілення ідеалів примирення і порозуміння. Їх армія має власний призов, який діє постійно.

Дивлячись на живу природу, Чарльз Дарвін, натхненний ідеєю боротьби класів, побачив у ній конкуренцію і боротьбу за виживання. Однак, при дещо іншому погляді на той самий світ — скажімо, на переплетені ліанами джунглі — можна побачити не конкуренцію, а навпаки, співпрацю, симбіоз. В залежності від того, які настанови сприйняття ми для себе обираємо, у калейдоскопі сучасного світу ми бачимо нескінченне насильство, де перемагає найсильніший, або ж можливість побудови теплого, співчутливого суспільства, про яке говорить, наприклад, Далай Лама. Безумовно, у світі є і перша, і друга складова. І світ, справді, це місце, де триває війна. Але справжня війна, яка йде у сучасному суспільстві, це якраз війна за свідомість — за те, в якій позиції ми будемо: продавлені світом, реактивні і немічні у своїй злобі, чи наповнені внутрішньою силою, проактивні, люблячі, здатні заряджати своєю любов’ю інших.

Фінал Гемінґвея та його рушниці сумновідомий — простежити зв’язок самогубства письменника із його стосунками з матір’ю тут також не складно. А все ж чимало дослідників відмічають, що такі його тексти, як «І сонце сходить», «Старий і море», чи «По кому подзвін», пронизані релігійними мотивами, де герой відчайдушно намагається пробитися крізь зовнішню динаміку вглиб себе, до вершин людського духу.

Рушниця Гемінґвея цілить у нас, допоки ми віддаємо себе в руки ненависті, образи, фрустрації. Наскільки ми зможемо відкласти вбік самогубчі тенденції до розчинення у соціальній динаміці, наскільки ми можемо протиставити тиску зовнішніх обставин власні викристалізувані цінності — настільки ми зможемо наповнити наше суспільство добром, теплом і турботою. Україна вже має досвід «воїнів добра і воїнів світла», народжених Майданом: вражаючі приклади безкорисного служіння людям досі викликають сердечний щем. Чи зможемо ми прикликати ці світлі сили в наше суспільство знову? Це залежить лише від нас і від тих малих виборів, які ми здійснюємо щодня. Перефразовуючи Сартра, можна сказати: важливо не те, що вони зробили з нами, а те, що робимо після цього зі собою ми самі.