Камо грядеши, Україно?

Вы здесь

Днями Київський міжнародний інститут соціології оприлюднив результати кількох соціологічних опитувань. Звісно, традиційними були питання про президентські й парламентські уподобання. Але на цей раз люди мали оцінити, чи правильно розвивається країна, чи рухається туди, куди треба. Одним словом, камо грядеши, Україно?

На превеликий жаль, переважна більшість респондентів незадоволені сучасним станом розвитку рідної держави. Причому переважна більшість — це 83,7%. Додайте 4,9% тих, хто не зміг сформулювати свою думку (або не схотів) і сказав, що ще не визначився остаточно. Додайте тих, хто відмовився від відповіді, хоч таких і небагато (0,2%). Ось і виходить, що правильними вважають шляхи розвитку України лише 11,2% українців. То чи розвивається Україна насправді?

Люди, як і раніше, страшенно невдоволені війною, яка п’ятий рік триває на Донбасі. Жодних помітних зрушень — втрати, материнські сльози, осиротілі діти, відшматовані території, які буде важко повернути назад, причому найважче буде ментально, психологічно.

Як і раніше, люди обурені розквітлою корупцією, якої стає дедалі більше, незважаючи на створення так званих антикорупційних органів. Створені НАЗК, НАБУ, САП, працюють суди, які зазнали вже реформування, працює прокуратура… Але користі катма — ситуація загострюється, довіри до будь-яких органів влади стає дедалі менше… То куди йдемо?

Із відповідей стає зрозуміло, що українці здебільшого підтримують вступ до НАТО (41%), хоча й противників такого шляху немало (31%). І сумніви зрозумілі. По-перше, чи потрапить Україна до Північноатлантичного блоку, навіть якщо захоче туди потрапити. По-друге, чи будуть країни НАТО надавати справжню допомогу під час справжньої війни. Не зброю продавати (продавати!), не інструкторів у безпечні місцинки присилати, а допомагати долати озброєного агресора. Ось тут і питання, ось тут і сумніви. Від Будапештського меморандуму практично відступилися? То й із НАТО щось схоже вийде, і це цілком можливо. Тим більше, що Україна якось не дуже поспішає остаточно визначитися у своїх стосунках із колишнім братом чи сестрою (просто трансгендер якийсь виходить на місці «старшенького/старшенької»). Але від того не легше, і крові не менше. Але те купувати треба, і це купувати треба, і до Москви їхати «треба». Дехто через кілька кордонів їде, аби потрапити потім до московської буцегарні…

Проблеми з реформами, які так гучно анонсувалися, уже помітні й зрозумілі для переважної більшості. Освіта? Поки що пшик. Медицина? Поки що жах. Суди? Поки що дуже непевно. Безробіття. Трудова міграція з України по світах… Пенсійна реформа, яка ситуацію не покращила. Інваліди, допомога яким поки полягає в зміні назви на «людей з інвалідністю», щоб не ображалися… Гучні слова про боротьбу з комунальними тарифами — і скасування для багатьох субсидійних виплат. Підвищення вартості проїзду: і в міському транспорті, і в залізничному, і в якому хочете. Інфляція… Майже 85% українців це бачать і жахаються.

І ось на цьому тлі розпочалася підготовка до виборчих перегонів, до яких залишилося вже зовсім мало. Кому зможуть довірити своє майбутнє мільйони, яких навіть не перерахували? Хтось каже, що нас усе ще 45 мільйонів, хтось зупиняється на 38 чи навіть 32. Але достеменно нікому невідомо — перепису населення як не було, так і немає. То виходить, що невідомо не тільки куди йдемо, але й скільки нас у тих колонах.

Тим часом соціологічні служби намагаються порахувати прихильників окремих політиків, які можуть претендувати на посаду президента, і прихильників окремих політичних сил, які можуть колись утворити парламентську коаліцію. Тільки ж аби не так, як тепер, — хто кому Маруся, і лихий не добере. А це таки ж поганенько, бо ухвалені закони можуть бути визнані неконституційними, тобто незаконними, якщо виявиться, що коаліції таки немає. Або якщо хтось таки оскаржить в суді несправедливість і неправедність кнопкодавства.

Отож президентів рахували з музикою й без неї. Нехай уже вибачають Славко Вакарчук і Володимир Зеленський. Та як не крути, але явної переваги ніхто не має, визначити національного лідера не можна. Та й кого з ким порівнювати? Одні популістські гасла з іншими? Одні пустопорожні обіцянки з другими такими самими? Картинка виходить невесела.

Із Верховною Радою краще не виходить. Не вірять люди вже нікому — ні БПП, ні «Батьківщині», ні «Самопомочі», ані «Народному фронту». Так само, як і всім іншим. Бо навіть десятивідсоткова підтримка — це насправді не більше трьох мільйонів виборців, що на всенародне обрання аж ніяк не схоже.

Тепер мірятися випадає хіба що антирейтингами — «не голосуватиму за жодних обставин». Але ж хіба країну з прірви антирейтинги витягатимуть?

Камо грядеши, Україно? До яких горизонтів прагнеш? Що обіцятимеш своїм дітям? Як підтримуватимеш своїх старих? Які заводи будуватимеш і хто на тих заводах працювати буде? Кому кланятимешся в ноги, а кому в пояс? Немає програм, причому ніяких, а не те, що зрозумілих і чітко окреслених. Не вірять люди нікому — ані новим, ані давнім…

Важкі часи настали для рідної землі, для краю рідного. Кому повірити? На кого покластися? Ну, не обирати ж, і справді, парламентарів на телевізійних шоу…

Камо грядеши, Україно?

Наталія Коваль (Глоба)

Вас може зацікавити:

Автомобіль і Київ: битися чи миритися?

Новий курс як нова спроба життя по-новому

Страшне, сумне і політичне — результати цьогорічного ЗНО

Загадкові перспективи українських зарплат і пенсій

Закон про Вищий антикорупційний суд — подарунок Президенту чи результат шантажування?