Липа і мова: Чи справді державний статус української мови стане реальністю

Вы здесь

Останній травневий день цього року був незвичайним. По-перше, уже рясно розцвіла липа, і неповторний тонкий запах огорнув в Україні й узлісся, і сільські вулиці, і навіть столичні бульвари. По-друге, саме 31 липня був підписаний  Указ Президента України №156/2018 «Про невідкладні заходи щодо зміцнення державного статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України». Скажемо, що нарешті підписаний, бо про наміри було оголошено ще 9 березня під час вручення Шевченківської премії.

Підписуючи документ, Президент сказав так: «До мене звернулися видатні діячі науки для того, щоб я оголосив 2018 рік роком української мови. Я відмовив. Тому, що за один рік ти мову не захистиш. Але я прийняв рішення і підписую Указ про те, що з 2018 року ми оголошуємо десятиліття української мови і робимо все можливе для того, щоби мову захистити. Бо головне, що тримає націю, що забезпечує її розвиток – є українська мова».

Здавалося б, що нарешті можна видихнути спокійно. Але, на жаль, підписання указу, наказу, розпорядження, постанови чи будь-якого іншого документа на ситуацію впливає доволі мляво, якщо, крім підписання, не з’являється справжня політична воля. Чи це стосувалося б пенсійних проблем, чи освітніх, чи соціальних, а чи медичних або мовних. Так само, як і питання децентралізації, відродження промисловості чи будь-чого іншого.

У нас, бачте, так частенько буває — є правильні слова, є добрі наміри, є навіть необхідні документи — а діла немає. Бо, як кажуть, нікому до цього діла немає ніякого діла. Отож і виникають цілком європейські занепокоєння й стурбованість. Аби тільки результати були дієвіші.

Про занедбаний стан української мови говорити, здається, немає чого, бо все вже сказано й не одну сотню чи навіть тисячу разів повторено. Пам’ятаєте Шевченкове «…І всі мови / Слав’янського люду — / Всі знаєте. А своєї / Дас[т]ьбі... Колись будем / І по-своєму глаголать…»? Сподіваюсь, що кожен пам’ятає ці слова, написані ще в грудні 1845 року, тобто майже 173 роки тому. Чи змінилося щось?

Звісно, Україна здобула незалежність, принаймні формальну. Про справжню говорити складно, бо, так чи інакше, і сьогодні змушені орієнтуватися на когось, хто сильніший, заможніший, авторитетніший чи просто гучніше говорить. Історію з «освітнім» законом нагадувати? Ну, не хоче Угорщина, щоб українці в Україні навчалися українською — і хоч лусни, хоч трісни. Ну, здається Польщі, що Україна має відмовитись від кириличного письма на користь латинки. А чого б і ні? Ну, депутати Верховної Ради України вважають за можливе виступати з парламентської трибуни не державною мовою — і теж нічого страшного.

Та навіть у президентських промовах і виступах можна почути й прочитати щось на кшалт «дорожня карта», «фейк» або іще щось не менш «українське». Яка, к бісовій мамі, дорожня карта, якщо йдеться про план дій чи про якийсь інший план? Якийсь «знавець», дай йому, Боже, довгих років життя й доброго здоров’я (в ручки, в ножки і в голову трошки), не дуже талановито переклав англійське слово Roadmap — і пішло-поїхало. І ніхто не виправив! І нікому не муляє!.. А який такий «фейк» і що воно таке? А це англійське слово Fake, яке може мати багато відтінків значень, — підробка, фальшивка, шахрайство, брехня або, скажімо, липа (тільки ж не та, що має медовий запах) чи ще якийсь із кількох десятків синонімів, які є в українській мові, але якими не послуговуються навіть журналісти, що й тепер пишаються знаннями іноземних мов і культур. Із своєю, правда, є негаразди.

Іще минулого року виявилося, що далеко не всі вчителі української мови можуть написати отой тест, який зараз став і випускним, і вступним іспитом одночасно — маю на увазі ЗНО. І це при тому, що тест ніяких знань не перевіряє, бо складений, знову ж таки, неталановито, а за старим і добре перевіреним принципом «стук-грюк, аби з рук». Отож і закінчують школу відмінники, які не чули найуживаніших фразеологізмів і впевнені, що Марко Вовчок — це якийсь дядечко.

Руслан Кошулинський, український політик і народний депутат України попереднього скликання, коментуючи підписання Указу, сказав, що в Україні треба оголошувати не десятиліття, а тисячоліття української мови. Здається, він має рацію.

Тим часом Указ, крім іншого, передбачає необхідність «розробити у двомісячний строк з урахуванням пропозицій експертної групи та затвердити державну цільову програму на 2018 - 2028 роки, спрямовану на забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, створення єдиного культурного простору України та збереження цілісності культури». Що таке «єдиний культурний простір», щоправда, геть невідомо. Та й навіщо, якщо «макумента» вже є? А раз так, то й виконуватимемо. І знову народні депутати демонстративно й навіть доволі агресивно відстоюватимуть своє небажання послуговуватись державною мовою. Звертаю увагу — не бажання говорити іншою, а категоричне небажання говорити українською! А чого ж, нормально! Щось заперечиш, тут як тут з’являться «міжнародні партнери» із стурбованостями й занепокоєннями.

Оце чекаю, поки підніметься хвиля обурення (як просто сказати, то вереск) з приводу «запровадження в установленому порядку сертифікаційного іспиту з української мови для осіб, які подають клопотання про прийняття до громадянства України». У всьому світі громадяни мають знати державну мову, а у нас… таке собі, за бажанням, або «фейк», поки «дорожню карту» не намалюють.

Якщо вже всі такі космополіти й громадяни світу, то чому б не почати із знання свого, рідного, вітчизняного? Кажете, що й знати нічого? А що, намагалися? Так отож! Ото й увесь культурний простір. Із «фейками», «рімейками» й «бекграундами»…

У грудні 1845 року Тарас Григорович Шевченко, який увійшов до світової історії як Кобзар, закликав: «Не дуріте самі себе, / Учітесь, читайте, / І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь». У травні 2018 року Петро Олексійович Порошенко підписав Указ №156/2018 «Про невідкладні заходи щодо зміцнення державного статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України». Чи допоможе цей документ українцям не цуратися свого? Чи навчимося не дурити самих себе? Попереду цілих десять років, хоча мало б бути тисячоліття…

Але чи не перетвориться справді потрібний документ на липу, якщо українською, або на «фейк», якщо в перекладі якоюсь «не нашою»?

Наталія Коваль (Глоба)

Вас може зацікавити:

Як тебе упізнати, Києве мій?

Страсті за антикорупційним судом

Квитки на Марс замовляли? У столиці анонсували подорожчання міського транспорту

Хто й чому скасував десятирічку української мови?

ЗНО і ДПА — проблеми нікуди не поділися, або Чекаємо на нові апеляції й судові справи…

Кирилиця, латиниця і МЗС України, або Україна — це не проект