Нова геополітика: український фактор

Вы здесь

За три останніх роки ситуація у світі кардинально змінилися і своєрідним каталізатором цього стала саме Україна з її нестримним бажанням добитися незалежності і можливості самостійно вирішувати свою власну долю. У той же час, оточуючий світ не поспішає усвідомлювати ту просту істину, що настав час переглянути своє відношення до проблем сучасного світу та започаткувати розробку нових шляхів їх вирішення, виходячи із вже сформованих глобальних реалій.   

Святе місце, ніколи не порожнє

Підміна понять – найпримітніша характерна риса нашої епохи. Політичні симулякри і сурогати прийшли на зміну раціональним міжнародно-правовим формулюванням і трактовкам, які століттями відточувалися дипломатами на різноманітних майданчиках  в рамках тодішньої системи міжнародних відносин. Оскільки одну із своїх задач вони вбачали в тому, щоб якомога детальніше і точніше охопити юридичними правилами ті практичні форми, які виникали в ході глобальної взаємодії міжнародних суб’єктів.

І от, на початку другої декади двадцять першого століття усі дипломатичні наробки попередників виявилися неефективними. Новий світ почав висувати свої власні вимоги до методів і шляхів вирішення, здавалося б, давно забутих проблем.

Чи, може, і не зовсім забутих. Просто, у час, коли віртуальна реальність із успіхом заміщує реальність реальну, старі механізми врегулювання конфліктів, засновані на традиційних методах, перестають ефективно функціонувати.

А коли для їх заміни нічого підходящого під рукою не знаходиться, то в хід йдуть різноманітні замінники, які будучи не в змозі вирішити конкретну проблему вцілому, лише мультиплікують її складові частини, заплутуючи ситуацію до рівня неможливості навіть сформулювати задачу.

В результаті, система, яка ще вчора здавалася цілком збалансованою і керованою, раптово перетворилася на набір не зв’язаних між собою елементів, взаємодія між якими все більше нагадує хаос.

Світ після 1991 року розвивався за інерцією, отриманою від подій, пов’язаних з розпадом так званої соціалістичної системи і зникненням з політичної мапи світу Радянського Союзу.

Захід, оперативно та більш-менш успішно інтегрувавши колишні соціалістичні країни та екс-радянські республіки Прибалтики, вийшов із дезінтеграційної катавасії кінця двадцятого століття доволі успішно. А західний інтерес до колишнього СРСР обмежився прагматичними та меркантильними цілями: власна безпека, пов’язана з радянською ядерною зброєю, забезпечення безперебійних постачань енергоносіїв з Росії та пошуком технологічних новацій, які можна було б використати у власних виробничих потребах. 

Чого не можна сказати про пострадянський політичний простір, де почалися активні пошуки власної ідентичності та союзників з боку нових незалежних держав. А тому створення СНД із самого початку розглядалися Росією і іншими його учасниками по-різному. Якщо для Москви співдружність слугувала засобом збереження колишніх республік у російському полі тяжіння, таким собі прообразом майбутнього союзу, то, наприклад, Україна розглядала СНД у якості інструмента цивілізованого «пострадянського розлучення».    

Таким чином, Співдружність почала набувати форми багаторівневого політичного утворення. Україна поступово почала займати особливу позицію, відходячи від «біловезької трійці», все активніше розбудовуючи міжнародні зв’язки та все голосніше заявляючи про наявність власних державних інтересів.

Перша серйозна сутичка на цьому ґрунті з Росією сталася при розподілі закордонних активів колишнього СРСР. Проблема вважається неврегулюваною до цих пір. Україна не ввійшла до Договору про колективну безпеку, незважаючи на шалений тиск з боку офіційної Москви. Таким чином, спроба Кремля побудувати  сурогат на кшталт міні Варшавського договору потерпіла фіаско. Без України він виявився недієздатним.

Тобто, українська держава, будучи членом ООН із самого її заснування, всіляко намагалася підкреслити свій незалежний статус в будь-яких багатосторонніх інтеграційних процесах на теренах колишнього СРСР. Паралельно, налагоджуючи міжнародні зв’язки, в тому числі з оборонними організаціями, такими як НАТО.

Українською позицією з успіхом скористалася Білорусь, яка після приходу до влади нинішнього президента постаралася зайняти позицію привілейованого російського партнера. У своїх дружніх поривах дві країни дійшли до створення у 2000 році такого собі симулякра-фантома у вигляді Союзної держави, яка замість того, аби інституалізуватися та розвиватися слугує Москві та Мінську своєрідним ситуативним аргументом у випадку виникнення спірних питань у двосторонніх відносинах.

Тим часом, ситуація в рамках СНД розвивалася у не зовсім сприятливому для Кремля руслі. Росія, в силу різних причин, виявилася набагато слабшим атрактором у порівнянні зі США, об’єднаною Європою чи, навіть, Китаєм. Вона нічого, крім енергоносіїв та військової техніки не змогли запропонувати новим-старим партнерам.      

Ще трагічніші події відбувалися всередині самої Росії, яка змушена була не тільки шукати місце у світі у новій своїй подобі, але і спробувати відновити свою вагу і вплив на глобальному рівні, одноосібно проголосивши себе правонаступницею СРСР.   

Пройшовши через псевдодемократичну вакханалію епохи Єльцина, Росія до кінця двадцятого століття була готова до появи «твердої руки», яка могла б навести лад в країні. На це потайки надіялись і в колективному Заході, де були неабияк занепокоєні російським внутрішньополітичним станом і були готові закрити очі на не зовсім демократичні перетворення, які розпочалися після приходу до влади нинішнього президента та його оточення.

До пори до часу такі російські дії трактувалися на Заході, як пошук власного шляху розвитку.  І як виявилося в результаті, – це була велика помилка. У недалекому минулому ніхто не міг собі навіть уявити, що на початку другого тисячоліття у світі з’явиться політична потуга, яка, з одного боку, претендуватиме на роль одного із глобальних центрів сили, а, з іншого, ігноруватиме усі писані і неписані міжнародні норми, мотивуючи свою поведінку причинами, які в сучасному глобалізованому світі виглядають повним анахронізмом. Тим не менше, завдяки постійній ескалації регіональної напруги, Росії, в кінці-кінців, вдалося примусити решту світу грати за своїми правилами.

На пострадянському просторі спроба Москви розширити сфери можливої «російської привабливості» за межі економіки разом перетворилися на проекти будівництва на територіях нових незалежних держав безальтернативного «руського міра» з використанням старих «скреп» у вигляді «славянского братства и триединого народа», що в умовах глобалізованого світу аж ніяк не могло слугувати системним атрактором. Тим більше, у тій агресивній формі, в якій її нав’язувала своїм потенційним споживачам офіційна Москва.

У Кремлі першими зрозуміли, що старі міжнародні норми в нових умовах не працюють і їх можна легко обійти без будь-яких негативних наслідків для себе.

І тому, коли Москва ініціювала «українські події», спочатку анексувавши Крим, а потім «підпаливши» Донбас, то виявилося, що у світі не існує жодної впливової сили  чи міжнародного механізму, які могли б ефективно вплинути на агресора і змусити його грати за вже встановленими і загальноприйнятими правилами.

Можливо, Росії і на цей раз вдалося б повернути ситуацію на свою користь, але Україна, на відміну від тих же Молдови та Грузії, не змирилася із тим status quo, який їй нав’язувала північна сусідка, особливо після 18 березня 2014 року і, незважаючи ні на що, розпочала спротив.

Такий розвиток подій неабияк «ускладнив» життя усім західним демократіям, в першу чергу, – європейським, оскільки вони уже змирилися з тим, що Україна, де-факто, опинилася у зоні впливу і відповідальності Росії. Активна, можна сказати нахабна, політика якої по відношенню до української держави, вже майже не викликала у міжнародних спостерігачів сумнівів у тому, хто в київському домі господар.

Проте реакція, в першу чергу, українського суспільства (не влади), яка вилилася в кривавий Євромайдан, змусила міжнародне оточення України втрутитися, оскільки іншого виходу у нього просто не було. Незважаючи на те, що Москва, користуючись нагодою, придумала «відмазки» у вигляді кримського «референдуму» чи невдоволення жителів Донбасу центральною владою. Аж занадто зухвалою здалася міжнародному співтовариству поведінка Росії.

Камо грядеши, Украйно?

З кожним днем це питання в умовах нинішньої України із чисто риторичного запитання перетворюється у щось подібне на зловісне пророцтво.

У тому, що оточення України до останнього часу сприймало її, як російську зону впливу і, в деякій мірі, – відповідальності, винувата, в першу чергу, сама українська влада і український політикум у цілому.

Негаразди всередині країни і беззуба та безвекторна зовнішня політика призвели до того, що до осені 2013 року, до Вільнюського саміту, на якому Україна мала підписати Угоду про Асоціацію з Європейським Союзом, і на Заході, і в Росії склався своєрідний консенсус з приводу того, яким шляхом надалі розвиватиметься Україна.

Тому-то в головних європейських столицях, в першу чергу в Берліні, не особливо здивувалися, коли тодішній український президент демонстративно відмовився підписувати Угоду.

Пройде ще немало часу до тих пір, коли широкому загалу стануть відомі усі подробиці розвитку подій навколо України в 2013-2014 роках. Якщо взагалі таке колись стане можливим. Але вже зараз, базуючись навіть на непрямих ознаках, можна зробити деякі припущення.

Зокрема, можна з впевненістю стверджувати, що, користуючись катастрофічної втратою Україною своєї суб’єктності у міжнародних справах, Росія не могла не скористатися можливістю переконати той же офіційний Берлін у тому, що для обох сторін було б комфортніше і безпечніше, якби Москва зберегла тотальний контроль над Україною. Це не виглядає аж занадто фантастичним, якщо згадати про якість української політичної еліти часів Януковича.

Заходові, а особливо провідним країнам Європи, заклопотаним інтеграційними проблемами, було вигідніше «злити» Україну, щоб не плуталася під ногами, аніж вести діалог з владою, яка не мала серйозних намірів пов’язувати своє майбутнє з європейськими справами та на практиці поділяти європейські цінності, а використовувала процедуру встановлення більш тісного контакту з ЄС у якості розмінної монети у торгах з Росією.

Для Сполучених Штатів Америки часів Б. Обами Україна взагалі уявлялася суцільним корупційним масивом, який заслуговував на увагу хіба що з точки зору запобігання розповсюдження зарази за межі зони, окресленої державними кордонами.      

Це був результат багаторічної роботи офіційного Кремля як із західними країнами, так і з українськими політиками із вищого ешелону. Саме з України розпочалася практика використання природного газу у якості засобу політичного тиску та шантажу, а виручені з продажу енергоносія гроші почали поверталися в Україну в якості багатомільйонних корупційних хабарів для підкупу місцевих політиків і посадовців та створення того, що в просторіччі називають п’ятою колоною.

При цьому, якщо до 2010 року вплив на Україну можна було описати, як спеціальну операцію, то після приходу до влади Януковича «со-товарищи» держава поступово стала перетворюватися у справжній російський протекторат, у якому головні владні посади займали не просто симпатики Росії, а її громадяни. З мовчазної згоди Банкової.

Картину доповняло безроздільне панування у духовній сфері російської православної церкви московського патріархату та російського контенту в українському медійному просторі.

Приблизно такою була диспозиція в Україні і навколо неї на кінець 2013 року. Українська скарбниця порожня. А тому дуже доречними стали 15 млрд. дол., російських кредитів, запропонованих Москвою у якості своєрідного заохочення за відмову підписати Угоду з ЄС. Україна ще більше залізала в російську фінансову кабалу. Але виходу не було, без цих грошей ненаповненим залишався державний бюджет наступного року.

Політична система розвалена. Політична корупція зашкалює. Купівля голосів у парламенті – звичне явище. Середній і малий бізнес майже знищений. «Регіонали» із самого верху до самого низу зайняті «віджимом» чужих промислів.

На зовнішньополітичний арені – майже повний остракізм. Держави світу не поспішають мати справу з українським клептократичним урядом. А тому найбільш натоптаною дипломатичною стежкою залишалася московська, де кремлівські жерці від політики за допомоги українських манкуртів, як павуки, по руках і ногах все тісніше сповивали Україну, перетворюючи її у нерухомий напівфабрикат для майбутнього спільного споживання.

Серйозні фахівці розуміли, ситуація настільки серйозна, що  змінити її міг лише кардинальний злом системи, що склалася, і її заміна новою. При цьому про еволюційний шлях, як на те наголошували деякі українські віп-політики, не могло бути і мови. Усе зайшло настільки далеко, що тільки радикальні форми протидії могли змінити майбутній вектор розвитку держави.

І такою формою став Євромайдан. Вивчати зараз його не будемо. Ми достатньо описали цей український феномен у наших дослідженнях 2015-2016 років. Скажемо лише, що, як свідчить більш ніж трирічний досвід пост майданного життя країни, саме він став тією точкою біфуркації, після якої поворот до минулого став неможливим у принципі.

Теоретична довідка. Стан системи називається біфуркаційним саме тому, що, на відміну від лінійної форми з її детермінованістю та кількісною обмеженістю векторів розвитку, він припускає наявність фактично безмежного набору варіантів подальшої долі системи. Усе залежить від цілей, які оновлена система переслідує, та внутрішнього стану її попередниці.

                                                       Будь-яка система, незалежно від її початкового стану, не зможе одночасно трансформувати і власну внутрішню  структуру, і форму взаємодії з оточуючим середовищем.           Для таких масштабних перетворень (метаморфоз) у системи, як правило, не вистачає ні матеріальних ресурсів, ні енергії. А в соціальних системах, якою є держава, – ще й людських ресурсів.

                                                       Крім того, згідно із синергетичними законами ритму, занадто різкий перехід системи із одного стану в інший загрожує їй руйнацією.

А тому знадобиться деякий час, поки розбалансована змінами система набуде стану гомеостазу, тобто здатності до динамічного саморегулювання. А до тих пір буде спостерігатися нестійкий стан з численними відхиленнями (девіаціями) від основного вектора розвитку.

При цьому особливо чутливими до зовнішніх впливів буде саме внутрішня структура системи, що ми і спостерігаємо зараз в Україні. Це пояснюється тим, що у системі, яка приходить на зміну відмираючій, ще на сформувався генеральний атрактор, що і робить систему нестійко.

Україна, пройшовши свою точку неповернення у кінці 2013 – на початку 2014 років, тільки розпочала свій складний шлях з виходу із старої, давно усталеної, «російськоцентричної» системи. І незважаючи на неоднозначність її «ходи», світ почав вірити у те, що на цей раз держава насправді змінює вектор свого розвитку і демонструє серйозні наміри стати елементом глобальної демократичної системи. Цьому, в значній мірі, сприяла політика путінської Росії по відношенню до України.  

Але повноцінне включення до світової системи потребує радикальних внутрішніх змін, ліквідації усього того маргінесу, який був «перетягнутий» новою-старою українською політичною елітою із до майданних часів і який у нових умовах виглядає як абсолютний анахронізм, здатний інфікувати систему, що з такими трудом і з такими жертвами (у тому числі, і людськими) створюється українським суспільством.

Він же являється тим жупелом, який відштовхує серйозних іноземних інвесторів, що, у свою чергу, не дає успішно розвиватися українській економіці, політичній та соціальній сфері.

Петро Копка, експерт з міжнародного права

Далі буде...