Парадокс влади в Україні — всі за неї борються, але від відповідальності відкараскуються

Вы здесь

Здається, нікому не треба пояснювати, що будь-яка держава не може існувати без влади. Тож не минула ця необхідність і Україну. Тільки ж ось яка штука із українською владою виходить: навіть найрозумніші й найпатріотичніші претенденти на гетьманську булаву чи на якісь там іще формально-матеріальні владні атрибути достеменно не знають, що із тією владою робити. А відтак влада (а вона, як відомо, дама доволі примхлива) і до рук не дуже йде, і в руках тримається вкрай погано. Тут можна згадати й цілком доведені історичні факти сивої минувшини, або й історію дещо ближчу. Скажіть, де ота Українська Народна республіка із Винниченком і Грушевським на чолі? Панського розуму люди були — а владу таки не втримали. Нехай уже історики розбираються з причинами тієї поразки, яка відкинула Україну на десятиліття й спричинила страшні голодомор, геноцид, знищення цвіту нації й немало інших лих… Але ж повернімося до сьогодення.

Отож, що ми маємо? Насамперед треба сказати, що Стаття 5 чинної Конституції України говорить, що «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». А Стаття 6 запевняє, що «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову». Відповідно, законодавчою владою є Верховна Рада — вищий законодавчий орган, який складається із обраних народом депутатів; виконавчою владою є Кабінет Міністрів, який призначається Верховною Радою; об’єктивною й незалежною гілкою влади є влада судова. І, нарешті, Стаття 102 Конституції України визначає, що главою держави є Президент України, який і виступає від її імені. «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина».

І на перший, і на другий погляд усе має бути не просто зрозумілим, а абсолютно дієвим. Бо ж влада належить народу України, який делегує свої повноваження найвищому законодавчому органу країни, тобто Верховній Раді. Відповідно, люди, які обрані до ВР, і є втіленням найвищої влади в державі. Але щось сталося, наче й справді «пороблено»… Люди втратили (або майже втратили довіру до тих, кого ще зовсім недавно самі ж і обирали. За даними соціологічного дослідження майже річної давнини, Президенту довіряють лише 4,3%, Кабінету Міністрів — 1,4 %, а Верховній Раді взагалі 0,3%. На сьогодні цифри кращими не стали…

Звісно, з того часу немало води спливло й багато чого відбулося. Ось хоча б реформи почалися: пенсійна, освітня, медична. Мінімальні зарплати збільшилися… Та навряд чи цифри довіри-недовіри змінилися хоч якось суттєво. Різні соціологічні інституції періодично проводять опитування щодо парламентських і президентських уподобань українського електорату (тобто виборців, тобто нас із вами). Більше десяти відсотків підтримки і політики, і політичні сили набирають рідко й не дуже впевнено. Частіше йдеться про діапазон довіри від одного до семи-восьми відсотків. Тобто фактично довіри немає і люди просто не бачать із кого мають обирати. Більше того, величезна кількість виборців у виборах участі брати не планує, бо не бачить жодного сенсу.

Чи варто вважати дивиною таку ситуацію? Здається, нічого особливо несподіваного тут і немає, адже навіть самі народні депутати, тобто уособлення вищої законодавчої влади в Україні, ніяк не можуть повірити, що саме вони і є влада. І стосується це абсолютно всіх! Тут тобі й голови парламентських фракцій, тут тобі й очільники парламентських комітетів, тут і звичайні собі депутати (якщо, звісно, вони звичайними бувають).

Інколи, звісно, з депутатських вуст можна почути щось, що справді турбує виборця. Ну, скажімо, щось про тарифи, пенсії, заробітні плати, ціну на газ

Наприклад, 6 лютого лідер Радикальної партії Олег Ляшко висловився так: «В обмін на черговий кредит від МВФ влада бере на себе зобов’язання підняти ціни на газ майже на 70%. Хто платитиме за той газ? Запас терпіння в українців уже вичерпано. В країні криза неплатежів, бо в людей просто немає грошей. Пенсія у вчительки, яка пропрацювала все життя, – 2 тисячі гривень. Тепер їй кажуть, що вона повинна за тисячу кубів газу заплатити 8-9 тисяч гривень. Де їх узяти? І влада замість того, щоб витратити 70 мільярдів гривень на підвищення зарплат, пенсій і нові робочі місця, виділяє з держбюджету кошти на субсидії. Внаслідок чого ці гроші йдуть у кишені олігархам-власникам газових мереж».

Усе ніби й справедливо. Але можна поцікавитись, кого саме вважати владою, якщо говорить це не просто очільник партії, а голова парламетської фракції?

Далі Олег Ляшко похвалився своїми досягненнями: «Наша команда добилася  зниження ренти на видобуток газу. Завдяки цьому собівартість видобутку становить 1500 гривень за тисячу кубометрів. Якщо влада дослухається до нас і почне вкладати гроші у власні родовища, ми зможемо позбутися енергозалежності і знизити тарифи для населення. Ще один важливий крок — енергомодернізація. Щоб українці менше платили – потрібно міняти вікна, двері, котельні та теплотраси за рахунок державного бюджету».

І знову — про яку владу йдеться? Адже парламентська фракція — це і є частина законодавчої влади. То на кого киваємо?

Але й це ще не все! «Скасування державного регулювання цін на продукти першої необхідності – це абсолютно неправильне рішення. Собівартість більшості товарів залежить від курсу валюти, тому ціни стрибають, наче скажені, а інфляція складає майже 13%. Безумовно, відповідальність за це несе Нацбанк, який допустив падіння курсу гривні. Через коливання курсу валюти люди втрачають свої гроші. Українці з власної кишені сплачують за недолугу економічну політику влади. Ми пропонуємо план, який це зупинить і не дозволить знищити країну!».

Політика влади, звичайно, не завжди бездоганна. Але кого має на увазі Олег Валерійович, говорячи про «недолугу економічну політику влади»? Невже сам про себе розмірковує? Він же і є ота сама влада, яка визначає політику держави, у тому числі й економічну! Влада сама обурюється своїми ж діями і сама ж «пропонує план». Змія, яка сама кусає себе за свого ж хвоста – не інакше.

Але ж ніяк не повірять у те, що вони і є влада, не тільки «радикали». Ось, наприклад, свіженьке (16 квітня 2018) висловлювання співголови фракції «Опозиційного блоку» Юрія Бойка, який коментував оновлення ЦВК: «Сьогодні між двома фракціями проходить розподіл посад в ЦВК, а всі інші не мають можливості включити своїх представників туди, і ОПОЗИЦІЙНИЙ БЛОК в тому числі. Ми вважаємо, що розподіл посад в ЦВК за таким принципом – це підготовка влади до фальсифікації виборів в умовах, коли вона втратила довіру людей».

Те саме питання — кого слід у цьому контексті розуміти владою? Співголова парламентської фракції і парламентська фракція — це ніяка не влада? Але ж обурення діями влади продовжуються: «Навіщо потрібно було піднімати тарифи в 10 разів? Знизити в два рази тарифи – і вже потрібно на 30 мільярдів менше грошей на субсидії, і ці мільярди можна направити на інші соціальні виплати – народження дітей, допомогу чорнобильцям, інвалідам, пенсіонерам – всім тим, хто дійсно потребує підтримки держави. І коли нам кажуть про те, що в уряду є якісь успіхи, реформи і т.д., то я раджу піти і послухати людей. Вони відзиваються про сьогоднішню владу вкрай негативно, не вірять їй. Вони не відчувають ніякої підтримки ні з боку уряду, ні влади в цілому. Я думаю, що з неї вже толку не буде, чим швидше пройдуть вибори парламенту, президента, чим швидше буде відправлено уряд у відставку – тим швидше люди відчують полегшення. Ця влада себе вичерпала, це бачать всі». А заразом вичерпала немало і з людських кишень - інакше як можна розбагатіти в злиденній країні під час війни?

Припущення Юрія Анатолійовича таки схоже на правду — цілком можливо, що влада дійсно себе вичерпала. Але ж і він сам, і вся його політична сила є частиною отієї влади, яка вичерпала себе. А отже, Опоблок, як і інші, теж вичерпав свої можливості. Інакше ж ніяк не виходить. Тим більше, що всі депутати з «Опозиційного блоку» при владі вже не вперше, а часто навіть і не вдруге. Ну, просто тобі вичерпана до денця й довсім суха криниця!

Частенько критикують чинну владу (тобто самі себе) і представники інших партій і парламентських фракцій. Тут і Вадим Рабінович, тут і Нестор Шуфрич, тут і Олексій Гончаренко, тут і Юлія Тимошенко, тут і вчорашні комбати, і вчорашні журналісти et cetera…

Ну, та то все про Верховну Раду, тобто про владу законодавчу. А що ж із виконавчою діється? Насправді тут те самісіньке. Згадаймо хоч виступ Прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана на конференції «Міжнародна зустріч високого рівня з питань реформ в Україні», де Володимир Борисович, який раніше збирався всім показати, як треба керувати країною, підтвердив поразку нинішньої української влади у реформуванні країни: «Владі після Революції Гідності не вдалося зробити все заплановане, аби значно поліпшити стан країни та якість життя населення».

Але ж Кабмін — це теж влада! То чому не вийшло й хто заважав? Якась інша влада?

Залишилася, правда, ще судова гілка. Але рятуй мене, Матір Божа, що з тією гілкою робиться! Як ті суди іще хоч трохи дихають і хоч якось ворушаться? Хоча, чесно кажучи, зарплати у них немаленькі – це щоб корупцію припинити й судити по-чесному. Але судять, якщо таки судять, не по-чесному, а як складається. А якщо ще додати зусилля антикорупційних органів… То просто іменини серця виходять! Генеральний прокурор вважає за необхідне разів по кільканадцять попередити про свої заплановані дії з арештами включно. Тільки не каже, що він не винуватий, якщо хтось не встиг вчасно сховатися. НАБУ свариться (чи не свариться?) із САП. НАЗК ніяк не оговтається від пані Корчак, але не факт, що оговтуватися збирається. Народні депутати час від часу потрапляють до буцегарні, де влаштовують показові виступи.

Останній такий випадок — арешт і ув’язнення колишньої бранки Кремля Надії Савченко, якій, здається, стало сумно й невесело і яка зробила все можливе й неможливе, щоб знову втрапити за ґрати. Цього разу в Києві.

Верховна рада змучилася весь час знімати з когось недоторканність і нарешті зважилася якось вирішити це питання взагалі й назавжди (принаймні, на якийсь час, бо назавжди у нас нічого не буває). Уже сьогодні, 18 квітня 2018 року, Конституційний Суд України розглядає законопроект про скасування недоторканності нардепів, про що повідомив РБК-Україна.

КСУ має визначити, чи відповідає законопроект із реєстраційним номером 7203 вимогам статей 157, 158 Конституції. У порядку денному КСУ значиться: «18 квітня 2018 року, середа. Початок о 10.00. Пленарні засідання Великої палати Конституційного Суду України: розгляд справи за конституційним зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до статті 80 Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів України) (реєстр. № 7203) вимогам статей 157, 158 Конституції України у формі письмового провадження».

Також сьогодні в закритому режимі КСУ має продовжити розглядати справу за конституційним поданням 57 нардепів щодо відповідності Конституції України закону «Про всеукраїнський референдум».

Цікаво, якими будуть рішення. Адже про скасування депутатської недоторканності йшлося вже дуже давно, та все руки ніяк не доходили. Отак і скасовує Верховна Рада недоторканність за кожної окремої потреби, якщо, звісно, нардеп після багаторазових попереджень ГПУ ще нікуди не подівся. Чи то до Росії, чи до Великобританії, чи ще будь-куди. Владу, можна сказати, покинули, самі полинули…

Але що покинули, якщо всі політичні сили, наявні сьогодні в Україні, скаржаться на владу, якою, власне, самі ж і є?

Виходить, що сьогоднішня влада себе дійсно вичерпала! Питання в тому, якою буде влада наступна, тобто кому народ як основний носій суверенітету і єдине джерело влади делегуватиме свої повноваження. Дуже прикро, коли в боротьбі за владу перемагають ті, хто потім щиро й активно цікавиться, а де ж все таки тут влада: преференції собі, а відповідальність нехай на когось іншого чатує. Але чи така влада потрібна Україні?

Наталія Коваль (Глоба)

Вас може зацікавити:

ЗНО і ДПА — проблеми нікуди не поділися, або Чекаємо на нові апеляції й судові справи…

Найважливіше в кожному святі — віра в майбутнє і сподівання на краще

Після свята: День сміху, День дурня чи Брехливий день

Кирилиця, латиниця і МЗС України, або Україна — це не проект

Сніг у цукрі, або Іще раз до слова про незалежність