В Україні створено 352 політичні партії. Але чи є можливість вибору?

Вы здесь

Хто не чув анекдота про пігулки від жадібності, яких треба якомога більше? Здається, що ця фольклорна сторінка таки оминула свідомість людей, які безупинно створюють в Україні все нові й нові політичні партії. Чомусь здається, як на хлопський розум, що 352 політичні партії — це не просто багато, а саме стільки, що пігулки від жадібності вже можуть і не впоратися.

Тетяна Бевз, доктор історичних наук, яка працює в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Кураса, каже, що не тільки «жодна країна пострадянського простору не мала такої кількості політичних партій», але й форми їх створення жодним чином не можна проаналізувати. Ну, прямо тобі, як гриби після дощу. Але ж аби не поганки й не мухомори чи ще щось неїстівне. Це до того, що кількість політичних партій і рухів, а також об’єднань і блоків, на жаль, не дають можливості вибору. Та й знають виборці навіть не третину, а хоч би з десяток. Більше того, фахівці розповідають про дуже цікаву ситуацію: «Коли партії в 2016-му році почали подавати фінансові звіти, то з'явилася цікава картина. Контролюючий орган – НАЗК просить документи про звітність, з них – з понад 300 партій – подали звіти 186 партій, а ще 86 Нацагентство просто не змогло знайти: ані адрес, де вказано місце реєстрації, ані інших даних. Далі, програми партій. Є партії, чиї програми вміщуються на одну сторінку, є багато агентств (зокрема, "Укрпартія"), які пишуть програми партій на замовлення. У 80% партій, створених у 2014-2017 роках, немає ані програм, ані статутів. Чому так? З 2015 року було створено 76 партій, за 9 місяців 2016 року – 41 партія. А програм та статутів нема».

Але чи потрібна така кількість політичних об’єднань різного штибу? Чи може в цьому випадку кількісний показник перерости в якісний? Чи зможе такий багатющий вибір стабілізувати ситуацію на партійному полі? Партій — як гороху чи як маку. А користі? Відомо ж, що навіть коли сім годів мак не родив, то голоду не було. То чи не так воно і з партіями буде? Яких уже 352, хоча мало не сотню не те що із собаками, а навіть із НАЗК не знайдеш. Ото щастя для виборця!

Директор соціологічного Центру "Демократичні ініціативи" Ірина Бекешкіна констатує невтішний, але доволі цікавий факт: «Назвіть мені хоч одну країну, де через два роки після обрання парламенту до наступного увійшла лише одна з попереднього скликання партія. Це була «Батьківщина», рейтинг якої понизився з 20 до 5 процентів.  Наприклад, БПП виникла нізвідки і увійшла у склад лідерів. Радикальна партія? Де партія «Народний фронт»? Завтра її не буде. І ця, назвемо м'яко, динаміка свідчить, що стабільної партійної системи нема. Є проекти, певні утворення під вибори, які у нас перетворені на аукціон обіцянок. Голосують за обіцянки, розчаровуються – обирають наступних, а попередні зникають».

І дослідники, і політологи, та й звичайні люди, яких називають то пересічними громадянами, то шанованим електоратом, сьогодні на політичному українському полі бачать страшенно невтішну картину, яку дуже чітко й зрозуміло сформулював голова центру політичних та прикладних досліджень "Пента" Володимир Фесенко: «Зараз ми проходимо новий етап у розвитку партійної системи. Якими будуть партії, як вони будуть розвиватися… Іменних блоків нема юридично, але по факту сучасні партії прив'язані до імен. Партія президента, Рух Саакашвілі, у Батьківщини ніби в назві нема, але фактично є. І те, що ця хвиля знову почалася – погана тенденція. Партія не повинна бути заручником імені лідера та його політичної субстанції, щоб вони спиралися на сталі довготривалі настрої та тенденції політичного руху. Є потреба наближувати наші партії до європейських зразків. Щоб вони формували структури інтересів. Щоб відбувалася інституалізація та стабілізація наших партійних систем».

Але чи зможуть партії, сформовані на гречці й на популістичних гаслах, сформувати і сформулювати навіть не структуру інтересів, а хоча б добре зрозумілу мету й програму? Хто зможе пояснити, яку програму запропонувала Надія Савченко, створюючи свою партію? А яка програма у відновленої соціалістичної партії, якою раніше керував Олександр Мороз, а тепер очолює епатажний Ілля Кива? Тільки ж щоб зрозуміло було й на хлопський розум.

Більше того, перестало бути таємницею, що політичні партії в Україні можна продати й, відповідно, купити. То як до таких партій ставитись? Як до шкур продажних? І як купувати — вроздріб чи гуртом? І як це впливає на електорат? Його теж продають як бонус? «Продам недорого партію, яка була у вжитку й трохи трачена чи то міллю, чи то життям. Електорат додається»…  Чи щось не так, може?

Або ще так: «Продам місце в партійному списку». І ось на цей гачечок таки ловиться рибка — велика й мала. Згадаймо партію Наталі Королевської з акторами й футболістами. Ну, актори й футболісти якось притихли й щось своє роблять — після того, як політично-партійний проект розчинився в соляній кислоті сучасного політжиття, а їхня колишня натхненниця чкурнула в Опозиційний блок, пройшовши, мабуть, нелегкий і тернистий шлях від БЮТу… Агов, електорате! За кого голосуємо, віддаючи голос за Королевську? За БЮТ («Батьківщину»), за «Україно, вперед!» (чи «Вперед Україно!») чи за «Опозиційний блок»? Чи ще куди чорти на вилах занесуть?

І таких коників-стрибунців, які гасають по всім-усюдам, таки ж багатенько, причому в кожній політсилі. Як же за них голоси віддавати, якщо ці претенденти на людську довіру самі не знають, чого хочуть і в якому кутку їм усістися?

Мало того, наш героїчний і до біса демократичний Мін'юст примудряється реєструвати навіть такий непотріб, як партії на чолі із сепаратистами. Наприклад? А ось він, приклад оцей, — партія МММ ("Ми маємо майбутнє") на чолі з Пушиліним, який невдовзі став сепаратистом і террористом. Реєстрацію ж цієї партії ніхто не скасовував, наче й забули. А вже у 2026 році партія перейменувалася на партію "Київська Русь України" із штаб-квартирою в Українці Обухівського району під Києвом… Питання напрошуються самі, причому у великій кількості.

Кажете, голосувати ні за кого? Та ж 352 партії є! А голос віддати таки ж нема за кого — це справді так. Ірина Бекешкіна говорить про свої постмайданні сподівання, які поки не справдилися: «У мене було сподівання, що нові групи створять політичну партію Майдану, і під неї знайшлися б гроші, людська громадська підтримка. Але ця молодь створила вісім партій із рейтингом 0,2-0,3%. На жаль, процесу творення потужної партії не відбулося… Якби у мене просили пораду що робити з тим, що є, то я б сказала. Слід вичистити з партій певних людей, які дуже дискредитують партійну систему. Мене найбільше вразив Іван Винник, який винен 350 млн банку, і у якого нуль заощаджень. І він не один такий, таких чимало будь-де».

І оці Винники-Гончаренки-Савченки претендують представляти народ… Недарма вже з’явився сумний жарт-пропозиція пожити років із п’ять без усякого керівництва, нікого не обираючи. Дивись, якось усе й налагоджуватися почне.

Однак, як би там не було, але з 352 партій вибирати нічого й нікого. Легше, мабуть, піщинку в пустелі знайти. Недарма цю ситуацію вже назвали й аморальною, і принизливою. Але ж сподіваються, що «піпл знову схаває»…

Та скільки ж можна?

Катерина Кравченко

Інші матеріали автора

Чи справді алкоголізм в Україні знищує генофонд нації

Верховна Рада: можу працювати, а можу дурня клеїти

31 червня і Зоряний міст, який Україна ніяк не може знайти

Яку українську Конституцію не треба буде змінювати, скасовувати, вдосконалювати чи модифікувати будь-яким іншим чином

Звідки в школі беруться «не наші» діти, або Кругообіг освіти в сучасній Україні