Яку українську Конституцію не треба буде змінювати, скасовувати, вдосконалювати чи модифікувати будь-яким іншим чином

Вы здесь

28 червня Україна відзначає чи не найголовніше своє свято — День Конституції.

Саме тоді, 28 червня 1996 року, 5-а сесія Верховної Ради України 2-го скликання ухвалила Основний закон держави Україна. Чинність Конституція набула з дня її прийняття. Таким чином, виходить, що документ, який визначає буття країни, цього року відзначає лише початок третього десятка (ну, мало не англійське повноліття) Тож не такий уже й довгий термін Україна як незалежна й суверенна держава  має свою Конституцію.

До речі, Конституція наша не така вже й погана, як на хлопський розум пересічного українця. Ну, а що ж поганого, скажімо, у таких положеннях, які, навпаки, мають викликати тільки захват? Ось кілька статей і нагадаємо для кращої пам’яті.

«Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

«Стаття 28. Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню». Тут майже автоматично виникає питання, чи не принижують людської гідності, наприклад, пенсія, ціни на все, включаючи поховання, відсутність можливості працювати й заробляти… Ну, але Конституція гарантує.

А далі кілька незаперечних бестселлерів. «Стаття 43. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає…»; «Стаття 46. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом»; «Стаття 47. Кожен має право на житло»; «Стаття 48. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло»; «Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування»; «Стаття 53. Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам».

Що тут може не подобатися? Що тут може не влаштовувати? Але ж, дивлячись правді у вічі, треба сказати, що Конституція й зафіксовані в ній права такі ж далекі від реального життя, як чарівна паличка, скажімо, від швабри. Право, звісно, зафіксоване. Але на цьому й усе! Працювати ніде, соціальний захист кульгає на всі ноги, достатній життєвий рівень не залишає сил навіть на сльози, охорона здоров’я потребує реанімаційних заходів, освіта практично не світить, а професійно-технічна й зовсім майже зникла…

І це ж ми ще не згадували правосуддя, вибори, прокуратуру, вибори й референдуми… Та що там згадувати, якщо конституційні зміни цілком можливі навіть для обрання якоїсь посадової особи. Навіть нехай це особа буде найнезаміннішою й найкваліфікованішою… Але ж Конституція! І саме вона має бути вищою за все. Та, здається, не в нашому випадку.

За два десятки років свого існування Конституція України змінювалася шість разів (таки змінювалася). І сім спроб виявилися не то невдалими, не то нерезультативними… До речі, а скільки разів змінювалися форми державного управління? Ми парламентсько-президентська чи президентсько-парламентська країна? І якою країною будемо завтра? І чому саме так? І де тут місце для народовладдя? Здається, якщо вірити Конституції, то влада в країні належить народу. Чи, принаймні, має належати.

А від народних обранців (тобто від депутатів Верховної Ради) все частіше чути про необхідність прийняття нової Конституції, про новий суспільний договір… Якщо чесно, то ці «державні мужі» тримаються за свої стільці, як воші за кожуха. Куди вже їм суспільні договори змінювати? Про депутатську недоторканність усі пам’ятають? Про вибори за відкритими списками нічого не чули? Про новий склад ЦВК? Про Уповноваденого Верховної Ради з прав людини?

Міняти ж туди-сюди Конституцію вже стало національно-депутатською розвагою. Ну, і самоповага, мабуть, у декого зростає…

І от цікаво, як же живуть наші сьогоднішні партнери в США? Ото бідолашні! Уявити важко, що їхня конституція, яка дійсна й по сьогодні, була прийнята 17 вересня 1787 року під час Конституційної Конвенції у Філадельфії й ратифікована в усіх тринадцяти тодішніх американських штатах. Потім штати приєднувалися, але на основний закон ніхто не зазіхав. По-перше, це закон. По-друге, основний. Преамбула, 7 статей і 27 поправок — і це все. Причому перший десяток поправок — це відомий усьому світу Білль про права, прийнятий у  1791 році. І, дивіться, якось усе там рухається й розвивається, із демократією включно. І правила постійно мне змінюються під кожного чиновника, незалежно від його рангу…

Ну, та то далека Америка. Але ж у нас в Україні була колись створена мало не перша європейська конституція нового часу, відома як Конституція Пилипа Орлика, або договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Написаний латиною і староукраїнською, цей Договір, який складається з преамбули й 16 статей, укладений у 1710 році й одразу визнаний і затверджений шведським королем Карлом XII... І назва звучала цілком переконливо — «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького між Ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і між генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами утверджені обома сторонами вільним голосуванням і Ясновельможного гетьмана урочистою присягою підтверджені року від Різдва Христового 1710, Квітня 5, в Бендерах». Ну, а слово «Конституція» з’явилося після дослівного перекладу латинської назви оригінального документу: «Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis», цебто Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорозького.

Що скажеш про Конституцію України, яка так і не стала чинним документом? По-перше, справді, шкода. По-друге, початок XVIII століття, мабуть, і справді був плідним для українського конституційного процесу. Судуть самі. Хоч найвищу виконавчу владу мав гетьман, але його владні повноваження були значно обмежені статтями 6, 7 і 8 — гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову й вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Гетьману виділялися певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час перебування на посаді… Хто складав цей документ? Чому таких людей ми більше не бачимо?

Чому б не дослідити уважніше й не вивчити історичну конституційну спадщину? Чи пророки знову не у своїй вітчизні? Тим часом вкотре будемо змінювати Конституцію, яка то того не задовольняє, то цього дратує, то комусь заважає, то, може, і просто набридла. За цілих двадцять років (даруйте, уже за двадцять один). Як варіант — чиясь приватна типографія хоче мати нове замовлення (а чого ж, із корупцією поки ж усе в нормі).

Чи, може, мріємо про конституцію племені людожерів? Оту, що із двох пунктів. Пункт перший: вождь завжди має рацію. Пункт другий: якщо це не так, то дивись пункт перший…

Із Днем Конституції, Україно!

Катерина Кравченко