Страсті за антикорупційним судом

Вы здесь

Останнім часом корупція в Україні вже набула таких масштабів і такого розмаху, що «нашим зарубіжним партнерам», які підкидають грошенят, висловлюють занепокоєння російською агресією й стурбованість складністю ситуації, а також продовжують і продовжують антиросійські санкції, хоча й стомилися від них, довелося доволі гучно й серйозно заявити, що тут має працювати антикорупційний суд. Ну, і почалося… Інакше як страстями це не назвеш.

Перше питання, звісно, чи такий суд потрібен. Відповідей щонайменше три: антикорупційний суд давно необхідний; від такого суду користі буде, як із свині вовни; такий суд стане ще однією годівницею для величезного гурту чиновників різних рангів і мастей.

Друге питання — чи зможе антикорупційний суд хоча б частково подолати корупцію. Одні впевнені в швидкому позитивному результаті, інші впевнені, що результатом стане поглиблення всіх корупційних процесів, треті ж вважають, що статус кво, який склався на сьогодні, особливих змін і не зазнає.

Третє питання потребує відповіді про підходящих суддів, які матимуть беззастережну довіру суспільства. Відповідей знову не одна! Хтось вважає, що довіру викликають тільки ті судді, заробітна плата яких співвідносна з річним бюджетом якоїсь африканської країни; у когось не викликає сумніву, що навіть бюджет Сполучених Штатів, перерахований на зарплатну банківську картку, не гарантує совісті й справедливості. Доброзичливі партнери, які просто диву даються, споглядаючи на місцеві чудеса, пропонують допомогу — кажуть, що відсіють хоча б тих кандидатів, які напевне довіри ні в кого не викличуть. А далі, мовляв, обирайте самі — для себе ж стараєтеся. Та хіба на таке можна погодитись? Гучні попередження про зовнішнє управління Україною перебивають будь-які інші голоси.

Тут, поза сумнівом, треба погодитись, що вся судова система має бути антикорупційною, а будь-який суд має швидко і якісно розглядати справи навіть про корупційні злочини на найвищому державному рівні. Погодитись-то треба, але хто ж це й кому це таку волю дасть? Тим більше, а кому та воля треба, якщо від неї одні тільки неприємності й проблеми всілякого штибу?

Але, як це найчастіше й буває, у справу втрутилися гроші в особі чарівної Крістін Лагард, яка, як відомо, представляє МВФ, тобто Міжнародний валютний фонд. Грошей же у того фонду Україна вже набралася, як Гриць оковитої на весіллі, — як віддавати доведеться, ніхто навіть уявити не може. Отож, треба або дефолт оголошувати, або в нові борги влазити. Дефолт перед виборами нікого не влаштовує, а нові борги, здається, уже нікого не лякають і сприймаються як крапля в морі. Але ж треба такій халепі трапитись — МВФ хоче мати хоч приблизну надію, що гроші бодай колись повернуть. І тому намагається знайти якісь шпарини в українських політичних і корупційних схемах, які чомусь частенько зливаються в щось химерне, але монолітне, а тому неподільне й непорушне.

Оскільки МВФ уже не раз спостерігав, як важко й повільно виконуються всі рекомендації, то цього разу вирішив обмежитись тільки створенням в Україні антикорупційного суду. Але ж хто це так одразу погоджуватиметься? Тим більше, давно відомо, що поспіх до добра не доводить. Та й кому той антикорупційний суд тут може придатися? Хто рішення ухвалює, той до буцегарні й потрапляє? Чи як?

Тож до Верховної Ради були подані законопроекти, у тому числі й від Президента. Але ж знадобилася міжнародна оцінка, яка виявилася негативною. І чомусь це не дивує. Переробили швиденько. Знову внесли в парламентську залу… 2 000 правок. Словами — дві тисячі! Навіть трохи більше. І скільки часу ці правки розглядати треба? Ну, щоб розважливо, вдумливо, без поспіху… Правильно! Кого ці правки цікавлять, хвилюють і турбують? Трохи поборсались без особливого ентузіазму й натхнення, але закон таки не ухвалили. Може, якось саме по собі забудеться чи ще щось станеться… Але ж МВФ із вишуканою Крістін Лагард на чолі таки ж наполягає бодай на антикорупційному суді! У якому нікому працювати, бо ніхо нікому не довіряє. На який ніхто не покладається, бо довіри таки ж бракує. Який, навіть якщо якимось дивом буде створений, зможе почати роботу не за місяць і, кажуть, навіть не за рік.

Здається, найпершим було питання про нагальну необхідність саме такого суду – антикорупційного. Отож, виходить, що треба. Але чому б усім судам не стати саме такими? Зважте, що якраз цей формат, який у нас чомусь зветься антикорупційністю, у розвинених країнах вважається нормою, тому й потреби в антикорупційних судах там не виникає. Та й то сказати — а чи допоможе ще й суд, якщо вже є НАЗК, НАБУ, САП, не вразовуючи ГПУ, СБУ й іже з ними? Ну, іще й суд буде. Невже допоможе? Хоча хто ж його знає — може, комусь і допоможе…

Страсті за антирорупційним судом тривають уже не перший місяць, і фінальна сцена, здається, ще навіть не написана. Що переможе — страх перед перспективою відповісти за свої вчинки чи бажання одержати ще дещицю грошеняток? Зараз дія має розгортатися швидше, бо час уже не чекає.

Ну, і наостанок історична довідка. Усього у світі працюють два десятки антикорупційних судів, причому в середньо- і висококорумпованих країнах — Непал, Кенія, Бангладеш, Бурунді, Уганда, Афганістан, Камерун, Ботсвана... Приємне сусідство? А перший антикорупційний суд був створений у 1979 році на Філіппінах. Допомогло не дуже — рівень корупції за минулі чотири десятиліття на Філіппінах істотно не зменшився. Щодо Європейського Союзу, то антикорупційні суди там створені тільки в трьох країнах (Хорватія, Словаччина, Болгарія). Інші якось і так обходяться…

До речі, антикорупційний суд не розглядатиме справи про шоколадку виховательці чи про гривню поштарці, яка приносить пенсію.

Наталія Коваль (Глоба)

Вас може зацікавити:

Квитки на Марс замовляли? У столиці анонсували подорожчання міського транспорту

Хто й чому скасував десятирічку української мови?

ЗНО і ДПА — проблеми нікуди не поділися, або Чекаємо на нові апеляції й судові справи…

Кирилиця, латиниця і МЗС України, або Україна — це не проект

Українці не знають, що живуть краще, зате зарплата їх чомусь не влаштовує