Донецьк проти Авдієвки: Захарченко недовго залишилось "поцарювати"

Вы здесь

Нічний обстріл рашистами з 2 на 3 березня населених пунктів України перевершив усі попередні і наближає ситуацію в зоні АТО до зими 2014-2015 р. На Маріупольському напрямку вони застосували «Град», що роблять лише на «свята». З далекобійного і важкого (152 мм)  «Гіацинту» не прицільно вперше стріляли по Лисичанську, який у 18 км від лінії фронту. Просто для того щоб їх почули. Біля Донецьку і Авдієвки вели вогонь з танків. Про високу інтенсивність обстрілу свідчать і наші втрати – один боєць загинув, 15 поранених, сім травмованих. Отже, від використання переважно легкої зброї – мінометів, ворог все частіше і системно переходить до застосування важкої артилерії. Така ситуація спостерігається упродовж двох тижнів і йде на зростання.

Її доповнюють посилення інформаційного і економічного «обстрілів».

Захарченко став все частіше робити войовничі заяви, а серед його угруповання зростає інтенсивність поширення чуток про початок «великого наступу». Їх запускає як власне оточення Захарченко, так і російські офіцери. Чутки не конкретні, і запускаються тільки з метою посилити войовничі настрої.

Причина – два роки «варіння у власному соці» і «тупцювання на місці» призвели до виникнення у «молодих республіках» відчуття стабільної безвихідді і приреченості на «замороження». Два роки у «республіках», як і у повоєнному СРСР, нічого визначного не відбувалось. Життя завмерло, попри плакати, що тут начебто будують щось грандіозне. Це «грандіозне» дивилось з плакатів обличчям Захарченко, плямкало у телевізорі і радіо його голосом, а життя залишалось буденно-сірим, навіть більш сірім, ніж до «великого пробудження»  Донбасу. Георгіївські стрічки не додавали йому барв. Ці стрічки – дивне поєднання кольору напівзабутої «оранжевой чуми» з чорними траурними стрічками. Таке враження, що Донбас ховає сам себе, а у Донецьку йдуть пишні і затяжні його поминки. Сорок днів давно минули, але поминки все ще тривають, і мешканцям Донбасу лишається тільки рахувати «плюси» і «мінуси» арти і зачинені підприємства.

Донецьк за два роки власними руками розстріляв і знищив свої передмістя. Добрався до Авдієвки. Кого не розстріляли, тихо вимирають, утворюючи покинуту і занедбану смугу навколо Донецьку. Сам Донецьк став вітриною радянсько-російського «мира», у якому з радянського – плакати і тотальна пропаганда, а з російського світу – його новітнє слово «беспредел».

Луганськ, який завжди був пасинком Донецьку, за два роки остаточно став хутором глитая Плотницького. «Хутір Плотницького» тихо ковтає все, до чого може дотягтись, не має світових амбіцій, не збирається брати не те що Лондон, але навіть Київ, і цілком задоволений собою. Якби не стрілянина, то на хуторі Плотницького можна вішати напис «колгосп «Тихе життя». Єдина мрія на «хуторі» – не чіпайте нас і дайте нам жити по нашім поняттям. Щось на зразок ізоляційного монгольського соціалізму, затиснутого між двома ворогуючими флагманами соціалізму. Можна сказати: соціалізм з ханом на чолі. На віки віків. Амінь і повна стабільність. «Хутір Плотницького» має лише два бажання: щоб у світі забули про його існування, і щоб усе припинилось, окрім гуманітарної допомоги.

Але цьому заважає Захарченко, який 28 лютого зробив історико-географічне відкриття: винайшов «Донецьку Русь» і затвердив її у третій версії гімну свого угруповання. Це вже стає традицією, – щороку вводити новий гімн «ДНР» на музику останнього гімну СРСР. Імітація бурхливої діяльності.

Захарченко від рідного ім’я міста – Юзівка відмовився, попри те, що назва «Донецьк» на мапі України з’явилась тільки у 1961 р. Але «Юзівська Русь» – це англоманія. Тому і доводиться перманентно брати Лондон, щоб ніхто не міг сказати: Захарченко – агент Великобританії. Але ніхто не гарантує, що за радянською традицією «браття по зброї» не  розстріляють його як британського агента. Ходаковський і Гіркін це із задоволенням готові зробити вже давно. Можуть знизити ранг і до «укропа».

Дві причини активізації Захарченко – його прифронтове положення і радянський синдром. У СРСР теж нічого важливого не відбувалось, окрім з’їздів і пленумів КПРС. Все важливе відбувалось на «світовій арені», де СРСР завжди з кимось боровся. Зараз цей синдром діє і у РФ, де усі – геополітики, а їх внутрішня політика – на десятому плані. До того ж, ще і «під ковдрою», бо все у ній непрозоро. Шубуршіння Кремля на «світовій арені» створює у росіян цілу гамму відчуті. Від «встали з колін» або «супердержава» до скромного – в світі щось відбувається і ми до того причетні. Отже, застою не має.

Окрема держава – «Донецьк з Макіївкою» – не може гратись у геополітику, як росіяни. Не ті розміри. Тому і приречена на застій із деградацією, та думки «Той ли дорогой идем, товарищи?». Щоб такі думки не виникали, а відчуття застою і деградації зникло, потрібна, за зразком СРСР і РФ, зовнішньо політична активність. Наприклад, обстріляти Авдіївку і сходити у наступ на Мар’янку, щоб у світ не забували про пана Захарченко. Тому після двох років застою у «молодій республіці» вирішили зняти усі її проблеми перевіреним комсомольським шляхом – провести піар компанію з паспортами і націоналізаціями, та сходити у наступ. Наступ обов’язковий, оскільки Захарченко побоюється, що його «підсидить» Ходаковський, або ще хтось.

Отже, компетентні «товариші» у Донецьку цілком слушно запускають чутки про наступ. Навесні наступ буде і, вірогідно, стане останнім у житті Захарченко. Відповідно і жити йому лишилось недовго, і не суть важливо, чия його куля вразить. Щодо самої його «республіки», то час припинення її існування визначає Генштаб ВСУ, а не Москва, – її вже ніхто питати не буде.

Московська гра у геополітику закінчується.

Лесь Березовець