12 років тому, у вересні 2012 року, Україна зобовʼязалась виплатити російському Міноборони 3 млрд грн за неіснуючими зобовʼязаннями компанії Юлії Тимошенко “ЄЕСУ”. Перше рішення іменем України ухвалив суддя Госпсуду Києва Анатолій Івченко. Проте далі воно витримало і апеляцію, і касаційну інстанцію – Вищий господарський суд. Як і суддя Івченко, інші пʼятеро суддів, які ухвалювали необґрунтовані постанови про фактично вигаданий борг держави Україна, досі займають впливові посади в системі правосуддя – працюють суддями або навчають інших суддів. І якщо Івченку хоча б планують оголосити про підозру, інші фігуранти не понесли навіть моральної відповідальності за скоєне.
Газові борги
У 2011-2012 роках вертикаль господарських судів, де вирішуються найдорожчі економічні суперечки між бізнесами та між бізнесом і державою – повністю перебувала під контролем одіозних вихідців з Донецької системи правосуддя – Віктора Татькова і Артура Ємельянова. Які, в свою чергу, ухвалювали рішення в інтересах “сімʼї” майбутнього президента-втікача Віктора Януковича. Тож коли у режиму виникла ідея якомога глибше запроторити опозиційну лідерку Юлію Тимошенко до вʼязниці, та ще й підіграти при цьому своїм кремлівським кураторам, в Господарському суді Києва виник позов, що згодом стане одним із найбільш скандальних зразків в прямому сенсі “сліпого” правосуддя.
Ще в середині 1990-х років російська компанія “Газпром” заключила з корпорацією ЄЕСУ (її очолювала соратниця тодішнього премʼєра Павла Лазаренка Юлія Тимошенко) угоду про постачання російського газу для українського бізнесу. Навзамін ЄЕСУ зобовʼязувалась відвантажувати різноманітні товари для російської армії. Ці поставки нібито були “закріплені” якимись гарантіями з боку уряді. Тож фактично за зобовʼязаннями приватної компанії Лазаренка-Тимошенко в разі чого мали б відповідати платники податків.
Як це часто було з контрактами 90-х, своїх зобовʼязань ЄЕСУ не виконала. Сума боргу сягнула понад 3 млрд грн. А відтак Міноборони РФ стало шукати способів стягнути гроші з держави Україна. Цього звісно не могли зробити в час, коли Тимошенко двічі ставала премʼєр-міністром за президентства Віктора Ющенка. А ось коли влада змінилась, інтереси російських “кредиторів” та команди Януковича, який хотів нейтралізувати політичну опонентку і засадив її до тюрми, збіглися. У лояльній вертикалі господарських судів можна було без проблем провести потрібне рішення про переказ коштів росіянам, задовольнити керівництво в Москві, а також власні політичні амбіції. Тож позов від Міноборони зʼявився саме в 2012 році.
Головний аргумент, який використав суд, ухвалюючи рішення на користь Кремля – нібито наявність письмових гарантійних зобовʼязань у листах Павла Лазаренка до тодішнього глави уряду Росії Віктора Черномирдіна. “Зі змісту листів Кабінету Міністрів України від 26.08.1996 № 64-2297/8 та від 26.08.1996 № 64-2298/8 за підписом Прем’єр-міністра України Лазаренка П.І. у сукупності, слідує висновок про їх взаємопов’язаність та надання гарантії за зобов’язаннями Уповноваженої організації, а також те, що з врахуванням укладання в послідуючому чотирьох додаткових угод до контракту від 25.07.1996 № 148/1697 вони розповсюджуються на всі угоди, укладені до контракту від 25.07.1996 №148/1697”, – написав в рішенні тоді 35-річний суддя Госпсуду Києва Анатолій Івченко. Сума боргу – понад 3,2 млрд грн. або 400 млн дол. США за курсом 2012 року.
Далі були апеляція і касація, де рішення встояло. Відтак Україна навіть починала перші виплати. Проте завадила Революція гідності та вторгнення Росії.
Судді без відповідальності
Після 2014 року, коли прокуратура почала розслідувати обставини справи, Івченку мали висунути підозру у зловживанні владою і винесенні завідомо неправосудного рішення. Проте цього не сталось, аж доки про справу не згадали через 10 років. І тепер Івченко може очолити нову хвилю люстрації суддів, що працювали і працюють на Росію.
Але що сталось із іншими суддями, які також брали участь в легітимізації цього незаконного рішення судді Івченка? В судових постановах Київського апеляційного господарського суду та Вищого господарського суду (така була тоді організаційна структура) згадуються пʼять прізвищ служителів Феміди, які вступили в трясовиння відстоювання російських інтересів та політичних переслідувань опозиції на догоду правлячому режиму.
В апеляційній інстанції справу слухали судді Віктор Шапран та Сергій Буравльов. Попри ухвалення в 2012 неправосудного рішення про виплату Міноборони РФ 3,2 млрд грн. з кишень українських платників податків, їхня карʼєра не зазнала суттєвих репутаційних потрясінь. Обидва судді і досі відправляють правосуддя у Північному апеляційному господарському суді (в нього трансформувався відповідний київський суд). Віктор Шапран встиг побувати членом Вищої ради правосуддя і займатися відбором суддів та розглядом скарг щодо них, зокрема, саботував скарги щодо найбільш одіозних суддів, таких як Євген Аблов. Сергій Буравльов, хоч і не злітав так високо по карʼєрній драбині, теж регулярно потрапляє у скандали з незаконним збагаченням та підіграванні сторонам в рейдерських захопленнях. На відміну від Івченка, ніхто навіть не задумувався над тим, щоб оголосити цим суддям про підозри.
В касації, тобто на рівні Вищого господарського суду, який повністю контролювався на той час Татьковим і Ємельяновим, справу слухали судді Галина Прокопанич, Інна Алєєва і Олексій Євсіков. З них трьох посаду залишила лише Прокопанич – в 2016 році вона подала у відставку. Проте це не завадило людині, що фактично затвердила остаточно рішення про виплату 3 млрд грн. з українського бюджету на користь росіян … бути одним із ключових функціонерів у Національній школі суддів України. Згідно з даними сайту школи, Прокопанич зараз працює в “Тестологічному центрі”. Це установа, яка розробляє завдання для кваліфікаційних іспитів суддів. Ймовірно, серед них буде і кейс про фейкові “гарантії” для російського уряду, за якими власну країну можна пограбувати на 400 млн доларів, не змигнувши оком.
Судді Інна Алєєва і Олексій Євсіков в структурі Верховного суду, до складу якого тепер входить Касаційний господарський суд, більше не включені. Алєєва працює разом зі з Івченком суддею Господарського суду Києва і є трененром Національної школи суддів. А Євсіков вершить судочинство у Північному апеляційному суді останні 6-7 років. Обидва судді прямо фігурують у матеріалах кримінальних проваджень щодо втручання в систему авторозподілу справ, якою нібито керували Татьков і Ємельянов. Згідно з матеріалами, вони входять до переліку з 37 суддів, на яких розписувалось непропорційно багато справ, що могло спричинити викривлене ухвалення рішень.
Слід нагадати, що і сам Анатолій Івченко, з якого власне і починалась вся “карусель” з “боргом” України перед Міноборони РФ на 3,2 млрд грн., теж має безпосередній стосунок до справи Татькова-Ємельянова. У 2018 році журналісти Bihus.info дізналися, що, згідно з матеріалами кримінальних справ, Івченко так хотів отримати доступ до “привілейованої” системи розподілу, що приїздив до суду під час відпустки. Примітно, що після 2014 року рішення про перегляд справи про борг перед Росією ухвалював інший суддя господарської вертикалі – Роман Бойко, який також активно спілкувався з Артуром Ємельяновим і проходить свідком у справі про втручання в систему авторозподілу.
***
Можна тільки уявити, наскільки “почесною винагородою” для Івченка було отримати від “старших товаришів” можливість ухвалити доленосне рішення проти своєї країни. Якими мотивами керувався молодий суддя Івченко, йдучи на цей злочин – ймовірно, він повідомить про це слідчим, коли буде давати пояснення в рамках знову відкритої кримінальної справи. Можливо, Анатолій Івченко хотів повторити “зіркову карʼєру” судді Печерського районного суду Родіона Кірєєва, який одного ранку прокинувся знаменитим за рахунок рішень, ухвалених проти Юлії Тимошенко. Показовим є подальший розвиток подій: після кримінальної справи і позбавлення статусу судді, зараз Кірєєв працює адвокатом у Москві. Хоча, звісно, більш справедливим було б провести строк у вʼязниці. Тепер же, коли справу проти судді Анатолія Івченка буде відновлено, у правоохоронної системи є шанс не повторити помилок з Кірєєвим і не допустити втечі фактичних колаборантів, які сприяли розграбуванню країни, до притягнення їх до реальної відповідальності.